Затрясся отаман станиці Полтавської в передчутті біди особливої. Ніяк не міг вирішити, кого рятувати – діда Назара чи нерозумного Миколу. Поки Дмитро Пантелійович скидав піт із чола, випростався хранитель острова і прошепотів:
– Цить усім.
І всі вмить завмерли. І козаки, і козачата. Нічого не зрозуміли і від того втупилися у зморшкувате, як печене яблуко, обличчя старого. А від нього, точніше від спрямованого погляду, до розлогої верби, що спиралася гілками на високий паркан очерету над болотом. Ще мить – і у всіх серце завмерло.
Усі чули, але ніхто не бачив дивовижного птаха, що його народ прозвав жар-птицею. Одні кажуть, що прообраз її – це цар-птах павич. Але яка це жар-птиця, коли вона у багатьох іменитих купців по саду гуляє, та й у бродячих цирках її за мідну копійку показують.
Але й не павич. Це точно. І все ж… Як величати хитромудру птицю, в якої пір’я перламутром на сонці переливається – по тілу смарагдово-чорне, а під грудкою біле з блакиттю? На щоках червоні й білі плями попарно від довгого, як рапіра, дзьоба. А на голові… Боженьку ти мій! Вінець казковий. І розумієш, що це пір’я так лежить. Але ось дивуєшся: немов у корону сплелося, та ще й золотого кольору, та ще із яскравими вкрапленнями, які уява може сприйняти за коштовне каміння.
Сидить та птиця на високій гілці й, усвідомлюючи свою особливість, крила розправила. Ну чистісінько тобі орел. Тільки той силою своєю гордий. А ця – красою рідкісною.
Потягнув вітерець, піднімаючи жар-птицю. Ще мить – і понесеться вона в свою казкову країну. Може, ще прилетить, щоб комусь мов уві сні з’явитися, а може, й ні. Ось тільки…
З очеретяного болота, а може, з глибин торф’яних пружиною випрямилося тіло. Чи то водяник, чи то його помічник на людських ногах – але весь чорний, обліплений п’явками, равликами і дрібними рачками, обвішаний водоростями і в шапці з водоростей. Але не це до глибини душі вразило тих, хто бачив той стрибок, а те, що таке саме чудо-юдо, але дрібніше, миттєво залізло на плечі страховиську й, відштовхнувшись, злетіло!
Усе це сталося так швидко, що птаха, підкоряючись інстинкту виживання, ледве встигла відірвати лапи від гілки. Але злетіти й урятуватися вона вже не могла. Чіпка рука маленького чуда-юда вже схопила за лапку свою здобич. Разом із помахами крил птахи чорний клубок м’яко гепнувся на траву і голосно розсміявся.
– Сашко! – щасливо вигукнув Микола.
– Це ж треба… Навіть і не побачив, і не відчув. А мені на острові всі потаємні місця згадалися. Але щоб у болото так зануритися… Це щось… – від збентеження Федір зняв кубанку і став чухати голену потилицю.
– А ось і дід мій Корж знайшовся! Думав, він уже в пил розсипався, а він ще, бачиш, стрибає! – задерикувато розсміявся дід Назар. –