– Це сонце, синку, вже з морозом.
Будуть вони іти, іти і зіпруться на одній ниві. Дід стане біля межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч по полю, керничок ясних і батіжків та ножиків, загублених пастухами.
Оксана здійматиме кожний колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмут згрубіє, то вона його буде складати понад ярок, аби потім легко найти. Вишукувати буде долини, рови, бо там найбільше колосся. Сто разів на мінуту буде схилятися і буде виглядати, як найпильніша робітниця. Згодом зачнуть їй поперед очі бігати жовті або сині плями, або одна половина ниви буде така, як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очі і буде хвилинку стояти, потім нагло візьме з-перед очей руки – і вся полуда пропаде. Або вона заспіває співанку, заспіває її собі лишень потихоньки, з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти і слово до слова з дрожачою непевністю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити і кладе білі ноги з радістю по землі. А що колос здойме, то співанку свою урве і наново її зачне з новим дрожанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться по стернях. А як прийде до краю, то сяде собі на пільній доріжці і підіпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка бодяка, що буде над нею шуміти тихеньке пророцтво її цілого життя…
Зате дід не буде сідати, але зігнеться дугою і почне кашляти.
– І не знати, що там не дає дихнути? Аби розрізав груди та аби ту запеклу кров відти викинув, то, може би, ще прожив трохи…
І буде далі витягати ковіньки, і буде кашляти, і сідати. А попри роботу будуть налітати на нього думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель…
– Як є чим пропалити взимі, то менше їсти хочеси. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери з шіпки[11] ковіньок, насип під піч, та й зараз у хаті веселіше. Катерина зварить кулешу, діти повстають, та й вже є для них горєча лижка борщу та й тепла піч, та й тобі, діду, межи ними тепло. А як не мож ліпше, то й так добре. Ковінька як суха, то вона дуже добра.
І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене:
– Коли-м не вмер ще доти, доки хлопці підростуть, то мала би щєстє, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка – що вона знає? – лише плакати! Я би то справив на дорогу ліпше від неї…
Тепер він закличе на хлопці. Вони прибігнуть до нього з видовбаним гарбузом.
– Мой-ня, а ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете? Ідіть трошки коло неї грайтеси, бо єї скушно.
Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думи:
– Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочекатися! Менший то штудерний[12] такий, як старий. Узимі то допоминаєси чобіт, бо каже, що на печі єму недобре. Кілько сміху