Новели. Василь Стефаник. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Василь Стефаник
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия: Перлини української класики
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 2020
isbn: 978-617-12-8274-2, 978-617-12-5599-9, 978-617-12-8273-5
Скачать книгу
і я гину побачити того коня, бо то був кінь інший, як оці наші, що тягають плуг.

      – Брате Семене, то ще ми заколядуємо твойому хлопцеві.

      – Прошу, панове браття.

      – «Ой рано-рано пан Василь устав, при першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав».

      Я чув себе вже в сідлі і твердо постановив ніколи свого коня не продавати.

      – Ходи дякувати браттям.

      Взяв мене на свої руки, і я цілував кожного з них у залізну руку. Як заплату я діставав від кожного ґрейцар, а як моя долоня не могла змістити стільки ґрейцарів, то мама забирала їх у червону хустку. Мені від цілування аж губи спухли, та я таки всіх доцілував, а тато заніс мене на піч.

      Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати, як грім, гримлять до сьогодня за мною.

      Басараби

      I

      Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полудне…

      Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на Томине обійстя. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю, і бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір’я заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.

      – Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мені єго занести до хати. Оце раз дурний нарід – гадаєш, що ті вкусить?!

      То`му занесли до хати, а юрба вийшла за ворота і почала судити по-своєму:

      – Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові.

      – Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; господи, яка тогди буря зірвалася! Мені з хати цілий причілок урвало.

      – Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.

      – Я пам’ятаю, як повісився Миколай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепився Василь. Отряс із неї увесь цвіт, мав повне волосє того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловік – мені, може, є, а може, ще нема трийцять і п’ять років.

      – Ти пам’ятаєш це, а я тямлю, як на бантині повис їх прадід. Богатир був теменний, гроші сушив на верени і пішя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, і канчук все мав коло себе. То вповідали люди, що він гонив людий на панщину і тим канчуком м’ясо рвав на людях. А одного ранку розійшлася чутка, що старий атаман висит на бантині. Я ще малий був, але так, як сегодня, виджу цару народа на єго подвір’ю. Як єго відтяли і несли до хорім, то такий був страшний, що жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лише казали: «О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот висадив на бантину!» Потім у день чи в два дні така звіялася буря, такі вітри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи…

      – Та показують люди ще на старій могилі гроби Басарабів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим, і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.

      – А ви ж гадаєте, що піп має право такого ховати на цвинтарі!? Аби давав цілий