– Міхайло Вахнюк.
– Кілько моргів?
– Які там морги, діти розібрали…
– Але кілько ви обробляєте?
– Може, десять, може, більше, може, менче.
– Пишім дванацять.
– Кілько нема.
– То пишім одинацять.
– Та най буде…
– Які шкоди воєнні?
– Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? Пусто говорити і писати…
– Ви того не розумієте, начальнику: москалів ми під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.
– Бог би з вас говорив…
– Тепер ми ваші, а ви наші.
– О, то ще хто знає, як буде.
– Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від мадярів, від німців та від москалів та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?
– Та пара коний та віз ще на початку війни австріяки взяли; коні з возом – тисячу корон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот корон.
– Що ще?
– Ще мадяри зарабували два пацюки, що варті триста корон.
– І ще що?
– Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.
– Ні, все списуйте, ми все заплатимо.
– Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та сани, та дрова з-під хати; де я все то годен збагнути?
– Отже, видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, буде дві тисячі шістсот золотих корон, а перемініть на марки, то маєте чим жити до кінця віку.
– Ей, пане, бог ті корони буде рахувати, а марок мені не треба.
– То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон.
– Що буду дарувати більшим панам від мене.
Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, які вже посходилися, перераховували війтові золоті корони на марки, і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Та як жид Кальман цілу годину диктував свої втрати, не поминаючи найменшої крішки, то мужики загомоніли:
– О, паршивий, нарахував аж три тисячі золотих корон, а кривий Дмитро весь маєток єму в себе приховав, і дивіть, кілько грошей набере.
– Я в Карпатах їв два місяці сиру бараболю, стратив коні і віз, ледви добивси додому і півроку відлежів, та аби я нічого не мав…
Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати свояків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ціле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:
– Бачу, люди, що ваше село розумне, і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден.
І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні як раки. Радний Корч уже знав, що комісарові треба румунки, масла, курей та яєць. За те, що людей про ці потреби комісара повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне найдальше за місяць. І заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори комісара назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку. Поліцай і Корч незабавки