– Але крадії двічі перевернули цей будинок.
– Дурниці! Вони не знали, як треба шукати.
– А як будете шукати ви?
– Я й не буду шукати.
– А як же інакше?
– Зроблю так, що Ірен покаже її мені сама.
– Вона відмовиться.
– У тому-то й річ, що не зможе… Але чую, що стукотять колеса. Це її карета. Тепер ретельно виконуйте мої вказівки.
У цю мить світло бічних ліхтарів карети з’явилося на закруті, ошатне маленьке ландо під’їхало до дверей Брайоні-лодж. Коли екіпаж зупинився, один із жебраків, котрий стояв на розі, кинувся відчиняти дверцята в надії заробити мідяк, але його відштовхнув інший нероба, котрий підбіг із тим же наміром. Виникла жорстока бійка. Олії у вогонь підлили обоє гвардійців, котрі стали на бік одного з волоцюг, і точильник, котрий із таким же запалом взявся захищати іншого. В одну мить леді, котра вийшла з екіпажа, опинилася в епіцентрі бійки, в якій люди дико лупцювали один одного кулаками та палицями. Голмс кинувся в натовп, щоб захистити леді. Але, пробившись до неї, він раптом зойкнув і впав на землю з обличчям, залитим кров’ю. Коли чоловік упав, солдати кинулися навтьоки в один бік, а безхатченки – в інший. Кілька перехожих, пристойніших на вигляд, котрі не брали участі в сутичці, підбігли, щоб захистити леді та надати допомогу пораненому. Ірен Адлер, буду, як і раніше, так її називати, вибігла сходами, але зупинилася на майданчику та стала споглядати на вулицю. Її чудова фігура виділялася на тлі освітленої вітальні.
– Бідний джентльмен дуже поранений? – спитала вона.
– Він помер, – відповіли кілька голосів.
– Ні, ні, він ще живий! – вигукнув хтось. – Але він помре раніше, ніж довезете його до лікарні.
– Оце сміливий чоловік! – сказала якась жінка. – Якщо б не він, вони відібрали б у леді і гаманець, і годинника. Їх тут ціла зграя, дуже небезпечна. Ого, він іще дихає!
– Йому не можна лежати на вулиці… Дозволите перенести його в будинок, леді?
– Звісно! Занесіть його у вітальню. Там зручний диван. Сюди, будь ласка!
Повільно й урочисто Голмса занесли в Брайоні-лодж і поклали у вітальні, між тим, як я все ще спостерігав за тим, що відбувалося, зі свого поста біля вікна. Лампи засвітили, але фіранки не були опущені, тож я міг бачити Голмса, котрий лежав на дивані. Не знаю, чи дорікало йому сумління за те, що він грав таку роль, я ж ні разу в житті не відчував глибшого сорому, ніж у ті хвилини, коли ця чарівна жінка, у змові проти якої я брав участь, доглядала з такою добротою та ласкою за пораненим. І все