…До речі, того дня Павло мав непоганий шанс дізнатися, яке спіднє носить директорка – шкіряне, бавовняне чи шовкове – але застидався, чим розчулив Інесу заледве не до сліз. «Хлопчик-кульбабка» – нарекла вона новачка. І вважала таким ще деякий час, приблизно рік, доки кульбабовий пух Штоса не зійшов на пси, і не виросли натомість довгі залізні голки. А нині… лише статус директорського мазунчика врятував Павлушу від неминучого звільнення. І за що? Адже він лише робив, що веліли. Гроші наперед.
«Газель» або «Рафик», чи як там, у дідька, називалася бляшанка, на яку він мав нещастя сісти, занесло на повороті, і Павло увесь аж затрясся, вважаючи, що з цього крутого піке йому уже не вийти. Проте минулося, водій, лисий кремезний чолов’яга з блідим лицем упиря в третьому коліні, на диво зграбно вирівняв машину і на мить озирнувся, підбадьорливо усміхнувшись пасажирам. Штос почув, як коротко, крізь зуби, застогнала дівчина за його спиною, та й сам він, правду кажучи, ледь утримався від зойку. Бо в ту секунду напівоберту очі шофера чомусь жевріли червоним, як цигаркові вогники в сутінках.
Примарилося, – вирішив Павло, ремствуючи подумки на своє авто. Як невчасно зламалося і як несподівано! Ось тобі й славетна німецька якість! А новісінький же був «Порше», ще й десяти тисяч не відкатав. Та що вже за цим побиватися?.. Краще подрімати трохи, якщо вдасться, на цих віражах… А потім, прокинувшись, ще пофліртувати зі заспинною панною. Та й спитати треба, як її звуть. Вона гарна, дуже, ще й ефектна – а це важить більше за вроду.
А шлях до Зоряного неблизький. Буде, як згаяти час.
2
Від Змієва до Зоряного було кілометрів двісті, але хто в горах міряє відстань кілометрами, той ніц життя