Подвійні міражі. Наталка Шевченко

знайшли її під пам’ятником Невідомому Солдату, – долучився до розмови Геник. – Там, біля сільради, такий скверик, і…

      – Вона билася об той постамент, – Юрко аж здригнувся, пригадавши. З неба ллє, наче там, нагорі, прорвало каналізацію, вітер виє, мов скажений вовк, і жіночка, худа, як тріска, відчайдушно гатить головою об бетон. Мокрий одяг у кілька шарів обліпив її так, що всі кістки можна перерахувати, і – Бобир розумів, що це безглуздя, але що ж, напевне, це не останнє безглуздя в його житті – він добре бачив на її щоках сльози. Як не дивно, вони не змішувалися з дощем, і… щось змусило її до цього. Розбиватися на смерть, плачучи від болю і від жаху – бо, поза сумнівом, запізнися вони на кілька хвилин, і довелося б нещасній старій очі закривати. Щось, сильніше за інстинкт самозбереження, прирекло її на смерть.

      Оприлюднювати свої роздуми Бобир не квапився. Він узагалі був з тих, що більше слухає, а менше патякає. Це суттєво зменшувало кількість проблем у його житті, хоча, коли гострий, як колька в печінці, норов діставався язика і виривався таким чином назовні, деякі негаразди усе ж мали місце, і часом залишалися в нього на тілі – шрамом на животі, поламаним носом й іншими подібними дрібницями. Здебільшого ці сліди лишала мама, караючи його за брехню. За те, що вона вважала брехнею. Покарання були різними, вчинок не мінявся. А згодом мати навіть прикидатися перестала, що їй потрібна причина, аби бити сина. Як у тому анекдоті про Бога та небораку-будівельника, чий дім увесь час накривався мідними ночвами.

      Ну, не подобаєшся ти Мені.

      – А хто бачив нашого водія?

      Якби голос міг узятися іржею, то звучав би так, як зараз у Штоса.

      – А навіщо він вам? – непривітно буркнула Влада. – У таку зливу ми хіба що попливемо в цій маршрутці, як у підводному човні. Ще й з усіх боків драному…

      – Хочу спитати, нащо він нас сюди завіз!