– «Чорт, вона все зрозуміла».
Мені було так цікаво, що зробила ця жінка, щоб опинитися тут і причаровувати до себе клієнтів, які з’їжджалися до неї з усієї країни, що я ніяк не могла себе зупинити. Вона це зрозуміла і старалась відповісти, хоча говорила насправді не дуже багато. За освітою Слава була фармацевтом, тому на її столі стояла купа баночок із різними настоянками, мило для вмивання, креми й подібне її власного домашнього виробництва. Додатково Слава пройшла багато різних курсів і семінарів з косметології та масажу, про що свідчили стіни, заліплені зверху донизу різними сертифікатами.
– «Я теж так хочу! – з того дня закрутилось у моїй голові. – Я теж все зроблю так само!» – засіло в ній уперто та нікуди не хотіло діватись.
Відтак я, не зупиняючись, говорила та читала про косметологію, тож наступного разу, коли знову приїхала до сестри в Тернопіль, де, власне, все і сталося вперше, вона повела мене кудись із дуже коротким роз’ясненням: «Сюрприз».
Дві різні й навіть для мене тісні маршрутки (я тоді була досить мініатюрною), двадцять п’ять хвилин пішки, дві хвилини небезпечним підземним переходом – і ми опинились перед… медичною академією! Тут я дізналась, що потрібно, щоб стати косметологом, а, головне, скільки це все коштує. Тоді ми стояли мовчки, але серця наші кричали. Це було ні мені, ні нам по кишені, тому ті двері зачинились для мене, при чому дуже міцно.
Ввечері сестра спитала, чому я сумую, та, вислухавши, ледь не розплакалась.
– Ми щось придумаємо, – сказала вона, обіймаючи, проте я знала, що мала зробити це сама.
– «Здаватись, кажуть, не можна… – міркувала я, як бути далі. – Тож що я робитиму, коли настане час закінчувати школу?».
– Я вступлю до державного університету на факультет «фармація»!
Спочатку я пройшла платне навчання-підготовку до вступних іспитів. Далі не без проблем вступила до університету на безкоштовну форму навчання і вже мріяла про те, як із кожної стипендії буду відкладати на курси з тієї стільки омріяної мною професії.
І ось я в списку нових студентів Політехнічного університету. Не пам’ятаю, як то сталося… Мама чи сестра дізнались, що я таки вступила та їду до Львова, а також туди їде мій хлопець. Ми з ним вже давно планували спільне майбутнє. Жити він мав не в гуртожитку, куди так хотіла я, а на квартирі зі старшою сестрою та її хлопцем. І хтось із моїх рідних бовкнув:
– А що? Може, підеш жити з ними?
Тоді мене наче вдарило струмом. Ледве оговтавшись, я побігла розказати про це своєму хлопцю. Однак Андрій не обурився, а навпаки потер руки:
– Це що ж?.. – думав він вголос, – Будемо разом засинати та прокидатись і не треба буде бігти до тебе після занять чорт знає в яку сторону Львова?
– «А що? – почала й собі думати я, – щось в тих словах було».
Хоча я сумнівалась.