Мені було біля тринадцяти років, коли я почала жити сама – це було розкішно! Я могла посеред ночі вставати через брак сну, прибирати, робити гарними нігті, читати, малювати, готувати уроки, писати… тобто все те, що роблять абсолютно ніким і нічим не обмежені люди. Одного разу, коли обікрали квартиру моєї однокласниці, що жила на тому ж поверсі дуже близько до мене, мені стало страшно. Та в інші часи – це було найбезпечнішим і найкращим місцем на всій землі. Я була одна, але щаслива. Не те, що деякий час перед тим – в заповненому людьми домі, але настільки самотня.
Саме тоді я знову почала думати про Грецію. Попри те, що одного разу ми – я та моя середня сестра, вже пробували зустрітися з нею, проте нічого не вийшло. Ми були ще малими й вірили, але чи то страх, чи то дійсно не готові документи нам не дали цієї можливості. Ми поїхали до невідомого міста та подолали важкий шлях, щоб розшукати грецьке посольство, але однаково почули відмову. Точніше завернули мене, а моїй сестрі сказали приїхати через два тижні з готовими валізами. Здається, цілих два тижні вона те й робила, що пакувала, розпаковувала і знову пакувала свої валізки. Принаймні так я це бачила. Мене роздирало зсередини, що вона поїде без мене – звідти ж ніхто, як здавалось мені, не повертається, а я й так була одна, куди ж іще більше? Але мені не можна було показувати вигляду, тому я терпіла. Однак сталося те, чого ніхто з нас не чекав. Вона поїхала щаслива до Києва за своєю візою – перепусткою в Грецію, разом із валізою та готовим квитком, а повернулась ні з чим – сумна й розчарована. Її теж завернули.
Тоді ми були впевнені, що для нас все завершилось. Єдиний шанс, що у нас був, – повернувся до нас негарним боком. Потішився з наших сумних дитячих облич, насміявся надміру й покинув.
Після такого сильного стресу ми закляли себе на кілька років не старатись, не думати й навіть не рухатися більше в ту сторону – нас не пустять в іншу країну і годі. Проте час проходив, а мені ніяк не виходили з голови думки про країну сонця та моря. Я думала про неї все більше і більше. Тоді в моєму житті стали відбуватися різні зміни.
Маленькі зміни
Вперше я почала прогулювати уроки. До того часу я завжди була відмінницею. Мені подобалося вчитись. Але я робила це більше для мами, ніж сама того хотіла. Однак того року я почала розуміти, чому дурніші за мене завжди мають кращі оцінки, чого насправді коштує золота медаль і чому мені її за жодних з моїх розрахунків не мати. А також: чому розумніші за мене і страшенно цікаві однокласники та знайомі абсолютно не стараються дістати «відмінно» чи будь-яку похвалу. Тоді ми з Вікою, моєю найкращою подругою, котра кликала мене поїхати до Польщі, завели нових знайомих і за кожної зустрічі з ними дізнавались щось більше, ніж за півроку в школі. Один із них розповідав нам багато цікавого з історії, інший про Італію та