– Ми ледве знайомі… – дуже акуратно почала я, щоб не зруйнувати крихку пірамідку, проте мала на увазі – «я так сильно боюсь, що ми станемо жити разом і все, що почало будуватись між нами, може рухнути». Але Володя так само спокійно вів мову далі про те, що все розуміє, ні до чого мене не зобов’язує та що справа в тому, що він живе сам.
– … цілими днями я на роботі і квартира пустує. Ти можеш там жити зі мною, – сказав він і усміхнувся, – а можеш просто так, наче її орендуєш. Тільки, звісно ж, платити за неї не треба. А якщо тобі буде незатишно чи заважатиме моя присутність, то допоможу знайти іншу квартиру.
Це навіть для мене виглядало досить логічним, але я однаково мала відмовитись.
Протягом наступних кількох днів мене не покидала його пропозиція, як і думка про нього. Я засинала з усмішкою на обличчі в його уявних обіймах… якщо вдавалось заснути. Позаяк літаючи від щастя й любові, це було важко. Тим часом ми з мамою майже щодня ходили дивитися квартири недалеко від неї. Щоразу нам показували все менший і менший клаптик житла (квартирою це було важко назвати), але я однаково розпливалась від радості, що зможу жити сама.
– «Нарешті буду писати…» – думала я. Але за тим до суми, що й так була для нас завелика, нізвідки додавалась іще одна й ми засмучено розверталися та йшли геть. За декілька днів було прийнято рішення, що я буду жити у маминої подруги в районі Омонія22.
– Омонія? – скрикнув Володя, почувши мою новину. – Ти там хоча б була? – і я вже злякалась.
Він розповів, що в цьому районі живуть і ходять вулицями самі лише злодюги та наркомани різних національностей, а греків майже немає.
– Там страшно гуляти вдень і неможливо вийти вночі, хоча це центр Афін, – сказав Володя з турботою та ще раз нагадав свою пропозицію.
Я дуже цього хотіла, але боялася навіть уявити вираз обличчя моєї мами після слів «ви знайомі лише два тижні!!!». Тому я прийняла пропозицію, але не його. Жити на Омонії – це був єдиний прийнятний для мене вихід на той час. Відтак я погодилася, що поки що буду в тому страшному районі, а він – допомогти мені з речами. Однак спершу ми мали відправитись у малесеньку подорож.
Була неділя. Вже досить тепло, щоб не змерзнути в легкому одязі, але по-грецьки ще холодно. Ми сіли в машину – молоді, закохані, щасливі, і попрямували кудись за Афіни. Спочатку ми милувались, здавалось, бездонним Корінфійським каналом23, пили каву та дихали одне одним, тоді поїхали в Лутраки та повлягались на березі з дрібної гальки слухати море. Я дивилась на нього та дивувалась:
– «Як так? Приїхав на Мерседесі, одягнутий у дорогий одяг, об’їхав пів світу й ось тут так просто ліг на запилюжену гальку на березі моря. Хіба так буває?».
Він усміхався, я теж. І то були, мабуть, найкращі хвилини від початку мого приїзду. Після цього дивоглядні краєвиди так само продовжувалися, а ми все їхали далі.
А далі