Такий був мій перший вегетаріанський обід у віддаленому майбутті.
Тільки-но я вгамував голод, мені спало на думку навчитися мови нових для мене людей. Я розумів, що це так само необхідно, як і їжа. Оскільки плоди здавалися мені найбільш придатними для моєї ідеї, я взяв один із них і постарався порозумітися за допомогою питальних звуків і жестів. Зізнатися, мені коштувало чималих зусиль, аби змусити себе зрозуміти.
Спочатку мої спроби викликали лише подив і невгамовний сміх, але згодом одна маленька білява істота, вочевидь, збагнула мій намір і кілька разів повторила якусь назву. Чоловічки почали балакати про щось своє, але моя перша спроба відтворити витончені короткі звуки їхньої мови викликала вибух непідробних, хоча й нечемних, веселощів. Одначе, незважаючи на таку реакцію, я почувався серед них, ніби шкільний учитель, і тому, не соромлячись, ішов до своєї мети. Нарешті в моєму розпорядженні був уже з десяток іменників, а потім я дійшов до вказівних займенників і навіть дієслова «їсти».
Але справа просувалася вкрай повільно; дуже швидко чоловічкам набридло займатися зі мною, і вони почали уникати моїх розпитувань. Робити було нічого, і я вирішив: нехай вони дають мені ці уроки маленькими дозами, коли матимуть слушний настрій. Утім, я хутенько переконався, що можу розраховувати лише на дуже малі дози: ніколи раніше мені не доводилося зустрічати більших ледарів, причому здатних стомлюватися миттєво, ніж ці чоловічки.
Занепад людства
У моїх маленьких господарях найбільше вражала одна дивна риса: цілковита відсутність зацікавлення в будь-чому. Вони нагадували безтурботних дітей: підбіжать до мене, зупиняться, глипнуть, поахають і тікають у пошуках нової іграшки. Обід, а разом із ним і мої перші спроби зав’язати з ними розмову скінчилися. Раптом, уявіть собі, я помітив, що в залі нікого не зосталося з тих, хто оточував мене спочатку. Але, як не дивно, я теж доволі швидко втратив будь-яку цікавість до цих чоловічків.
Угамувавши голод, я через портал вибрався надвір. На кожному кроці мене зустрічали люди майбутнього; якийсь час вони йшли слідом за мною, балакали та сміялися – безсумнівно, на мою адресу, – посилали привітальні жести і знову залишали мене наодинці з моєю власною долею.
Був тихий вечір, коли я вийшов із зали; навколишня місцевість була залита теплими променями призахідного сонця. Але все здавалося дивним і не було схожим на той світ, у якому я жив дотепер, навіть квіти. Великий будинок, із якого я вийшов, розташовувався на схилі широкої річкової долини, але Темза відхилилася, імовірно, на милю від свого нинішнього русла.
Я вирішив зійти на вершину пагорба (милі на півтори від того місця, де я був), щоб глянути з височини на нашу планету у вісімсот дві тисячі сімсот першому році, бо саме цю дату показували стрілки циферблата моєї Машини часу.
Дорогою я дуже пильно розглядав усе, що мене оточувало, намагаючись знайти розгадку того стану