– Який смачний дах! – радів Жан.
– Скуштуй шматочок паркану, Жане, – запропонувала йому Марі.
Коли діти наїлися, їм захотілося пити. Посеред садочка бив водограй, у якому, переливаючись усіма кольорами, жебоніла вода. Жан відсьорбнув із водограю і здивовано вигукнув:
– Та це ж лимонад!
Діти в захваті пили лимонад, аж раптом із-за рогу хатинки з'явилася згорблена бабуся. У руці вона тримала палицю, а на носі в неї були дуже товсті окуляри.
– Смачна хатинка, чи не так, діточки? – спитала вона.
– Ми загубилися в лісі… ми так зголодніли… – промовила Марі.
Але бабуся зовсім не розсердилась.
– Не бійтеся, діти. Заходьте в дім, і отримаєте дещо смачніше.
Однак щойно двері хатинки зачинилися за дітьми, бабуся з доброї та привітної перетворилася на лиху відьму.
– От ви й піймалися! – прохрипіла вона, трясучи своєю палицею. – Хіба це гарно – їсти чужу хату? Ви мені заплатите за це!
Діти затремтіли від страху і притислись одне до одного.
– Ви все розкажете нашим батькам? – злякано спитала Марі.
Відьма голосно розреготалася.
– Ні, точно не це! Я дуже люблю дітей. Дуже!
І не встигли діти оком змигнути, як відьма схопила Жана, штовхнула його в темну комірчину й замкнула за ним важкі дубові двері.
– Марі! – кричав бідолашний хлопчик. – Мені страшно!
– Сиди тихо! – прикрикнула відьма. – Ти їв мою хату, а тепер я з'їм тебе! Проте спершу трохи відгодую – ти надто худенький.
Жан і Марі голосно заплакали. Зараз вони ладні були віддати всі пряники та марципани на світі за те, щоб знов опинитися в рідній убогій хатині. Але батьки були далеко, й ніхто не міг прийти до них на допомогу.
Лиха відьма підійшла до комірчини.
– Просунь-но палець у щілину! – наказала вона Жанові.
Хлопчик слухняно просунув у щілину пальчик. Відьма помацала його й невдоволено сказала:
– Самі кістки. Нічого, за тиждень ти в мене будеш товстеньким-товстеньким.
І відьма почала відгодовувати Жана. Щодня вона готувала йому щось смачне, приносила купу марципанів, шоколаду, меду й родзинок, а ввечері наказувала просовувати в щілину пальчик і обмацувала його.
– Мій золотий, – казала вона, – ти гладшаєш на очах!
І справді, Жан швидко гладшав. Марі не знала, що робити, але одного разу придумала.
– Жане, наступного разу покажи їй ось це, – сказала вона і просунула в комірчину тоненьку паличку.
Увечері відьма, як звичайно, звеліла Жанові:
– Покажи пальчик, мій солоденький.
Жан просунув у щілину паличку, що дала йому сестра. Стара помацала її й відскочила як ушкварена:
– Що таке? Знову самі кістки! Хіба я для того годую тебе, щоб ти був худий, наче тріска?!
Наступного дня, коли Жан знову просунув у щілину паличку, відьма не на жарт розлютилася.
– Не вірю! Не може бути, щоб ти був такий худий! Покажи-но