– Усі південні міста схожі між собою, як близнюки, мій друже, – відповіла вона, пильно вдивляючись у далекі молоді акації й платани над портом. – І добре, що в наших губерніях є щось таке…
– Уперше від тебе таке чую.
– Признатися, мені моторошно від однієї лише думки, що незабаром я повернуся до холодного Петербурга! – зітхнула Юлія і знову поправила волосся.
– Що поробиш, мій янголе. Якби не справи, залишилися б ми в Італії або Греції…
Останнім часом закохані все частіше замислювалися про це. Їхня подорож півднем добігала кінця, а це завжди звучить сумно. У Карла Павловича іноді навіть з’являлася думка, а чи не послати все до біса, придбавши на всі заощадження будинок або маєток, скажімо, у Криму або на Дунаї, щоб провести все своє життя з цією жінкою.
Однак Юлія Павлівна, яка виросла у вищому світі й не уявляла життя без нього, завжди уникала відповіді – тим більше, що їй було де жити у південних широтах. Походячи з роду Скавронських, які пишалися кревністю з Катериною Першою, Самойлова розпоряджалася величезним спадком: крім земель і маєтків у Росії, їй належали французький маєток Груссе, вілла на зарослому оливами й кипарисами озері Комо і палацо в Мілані.
Там вона із задоволенням позувала і Брюллову, і його менш відомим побратимам із цеху. Брюллов на своєму знаменитому полотні «Останній день Помпеї» зобразив її тричі – «жінку, що притискає до себе дітей», «жінку з глечиком на голові» і «жінку, яка розбилася на колісниці».
Виходить, Юлія допомогла йому стати відомим. А це важливо. Проте однієї слави було б замало, картина зробила Брюллова також багатим – меценат Анатолій Демидов, той, що подарував шедевр імператору, заплатив художнику нечуваний гонорар. Про це тривалий час пліткували в салонах, тому пара – великий живописець і надзвичайна красуня – викликала незмінний інтерес, хай хоч де вони з’являлися: на світському балу чи на палубі фрегата, у Парижі чи в Москві.
Цього разу на них чекала далека дорога вибоїстими й розбитими шляхами Малоросії, що, звісно, не захоплювало надто вразливого Брюллова, однак зовсім не турбувало життєрадісну Юлію Павлівну.
– Мій друже, – майже стогнав Брюллов, із жахом думаючи про майбутній довгий шлях на перекладних, – як нам плентатися Росією? Ти тільки подумай!..
– Друже мій, – відповіла в тон живописцеві Самойлова. – Ми поїдемо крізь усю Малоросію, відвідаємо Київ, будемо часто зупинятися – якось переживемо це горе! Ти ж сам казав, що на тебе чекають і не можуть дочекатися в Академії мистецтв.
– Так, чекають… Але я ще сам не знаю, чи вийде щось путнє з цього запрошення. Не знаю, як бути з академією.
– Що хвилює тебе, душе моя? – підвелася на лікті Самойлова.
– Бачиш, Григорович запрошує на професорську посаду, дуже хоче мене в наставниках бачити – старий лис розуміє, що академії потрібна свіжа