Отже, Авдій був незворушний. Наговорившись досхочу, старий козак дрімав упівока, відпустивши поводдя і дозволивши своєму жеребцеві йти вільно. Тому Митяй делікатно мовчав: турбувати урядника питаннями, і тим самим будити його, було незручно. Але ж поговорити хотілося, от лишень із ким? Хіба що з конем або з лінивим вараном, який із далекого бархана дивився на козаків напівзаплющеними очима… Або роздивлятися обрій – одноманітний, хоч куди глянь, і давно вже обридлий…
Козак придивився. Раптово на обрії, посеред барханів, закурилося. Хмарка пилу, зростаючи, наближалася до мандрівників. Ось коли в нагоді молодому козакові став його надзвичайно гострий зір!
Митяй підвівся у стременах і тицьнув у напрямку хмарки батогом.
– Дядьку Авдію! Поглянь, ніби куриться отам-о?
Урядник Буланов розплющив очі, придивився, зняв папаху й перехрестився широким хрестом.
– Ну, Митяю, здається, доїхали…
– То що робити, дядьку Авдію?
– Стріляй у повітря й мерщій до лейтенанта!
Обидва козаки розвернули коней і понеслися вчвал по барханах, стріляючи в повітря.
Бутаков витягнув із чохла мідну підзорну трубу. Оптика наблизила хмарку пилу з барханів: стало чітко видно вершників у строкатих халатах і з шаблями, які наздоганяли козаків, огинаючи широким півмісяцем загін лейтенанта.
– Сурмачу, тривога! – скомандував лейтенант. – Рото, слухай мою команду! До бою готуйсь!
Сухим тріском забив барабан, надривно заспівав ріжок, козаки почали розсипатися в лаву, вояки розвернули гармату. Бутаков, зістрибнувши з коня і витягнувши шаблю, захоплено чекав на майбутню атаку.
– Агов! – гукнув він до урядника Авдія, який виринав із куряви, як билинний богатир. – Можете атакувати після залпу? Так? Дякую!
І продовжив, відвернувшись від зосередженого урядника, вичікуючи, коли кочівники наблизяться на відстань пострілу.
– Готуйсь! – Лейтенант підняв шаблю. – Вогонь!
Постріл із сотні ротних рушниць і однієї гармати прогримів над давніми барханами. І постріл цей перекинув чистокровних коней із табунів еміра, які мчали назустріч загону. Вершники в халатах і чалмах, горлаючи і співаючи молитви, відповіли безладною стріляниною з довгих англійських штуцерів.
Тільки для стороннього погляду все, що відбувалося, було безладним гармидером. Бутаков командував, скупо махаючи шаблею, перебігав від гармати і назад до стрілків. Він бачив, що напад вдалося відбити. Коли ж кіннотники відринули, усе ще відстрілюючись, але здебільшого задля годиться, до нього раптом долетів далекий крик:
– Шевченка вбили! Шевченка вбили!
Лейтенант обернувся. Уже непотрібна шабля вислизнула з його руки. Козаки загону, сурмачі, фельдшер і барабанщик бігли до того місця, де ще хвилину тому стриміла постать «маляра», як жартома називав себе рядовий вояк Шевченко. Зараз