Кирилівський дяк, у якого зупинилися в цей час Брюллов і Самойлова, був типовим – щоб не сказати «класичним» – представником своєї верстви, який за «труди своя» отримував непогані підношення. Злі язики казали, що частіше яйцями й салом, однак не гребував також «хлібом насущним», тобто міцною козацькою горілкою чи спотикачем, а також сливовицею й наливками.
Дізнавшись, що в поважних панів «із Пітембурга» негаразди з каретою, дяк швидко знайшов лимаря і коваля, а поки представники технічної інтелігенції села вовтузилися зі зламаною спицею, – лагодили, кували й змащували, – запросив Брюллова і Юлію Павлівну випити під розлогою грушею узвару – «по-простому, по-нашому».
«Поважні пани» були настільки стомлені дорогою, що від такої пропозиції відмовитися не змогли. Вони повсідалися на лавках за дощатим столом у затінку старої груші, яка пам’ятала, напевно, і татар, і поляків, і козаків, що проходили цим краєм. Надворі вже сутеніло, у повітрі стояв запах розігрітих трав і свіжоскошеного сіна. На деревах гули бджоли та в далекій кузні гупав молот – лише ці м’які звуки порушували райську тишу цих місць.
Узвар був поданий у гарному розписному глечику. Поруч із ним на вишитій скатертині розташувалися в полумисках кренделі, бублики, мед у стільниках і малина.
– Вибачайте, чим багаті, – солодко повторив дяк, повагом всідаючись на заяложений стілець.
– Дуже вдячні, отче, – щиро відповів Брюллов, посміхаючись у вуса.
Однак дивився він не на дяка. Його увагу давно привернув малюнок, прикріплений до віконної рами так, що було видно знадвору. На малюнку ніжно всміхалася дівчина з косою і в стрічках. Її темні очі дивилися на художника. Малюнок був таким живим, що здавалося: незнайомка ось-ось струсне стрічками й голосно розсміється.
– Хто це? – запитав Брюллов, киваючи на малюнок і підливаючи собі ще узвару.
– А, це… – промовив дяк, озирнувшись на хату. – Це Оксана, дівчина з того кінця села. Гарна дівчина… Її тут усі знають.
– Я не про те, – усміхнувся Карл Павлович. – Мені цікаво, хто малював.
– Хто малював? Та був тут один у нас… Нероба такий, пастушок, сирота. Усе малював.
– А зараз де цей пастушок?
– Та де… – Дяк сердито засопів, спохмурнів і кашлянув у кулак. – До Пітембурга пан забрав. Ледве здихалися пастушка.
– А що ж таке?
– А ось що. Перед від’їздом, значить, я в нього халявки від чобіт запозичив – душа випити прагла.
– Пропили чи що, отче?
– Ну, що ж так одразу – «пропили»… Може, коли-небудь віддав би. То він, антихрист, за диявольською намовою до лавки мене прив’язав і різками відшмагав! Духовну особу! Відшмагав!
Брюллов уже не стримував себе і сміявся,