«Файні кукли будут, – тішилася, наче мала дитина, усміхаючись проваллям запалого рота. – Патикам сі полюблят. Ади, і друга вже майже готова, – приказувала, спритними руками змотуючи другу ляльку, точнісінько таку ж, як і перша. – Зараз їм сорочки вшию, потом білими нитками помережу, коси позаплітаю та й у лєнти приберу. Будут такі, ги живі… Нє, дівочко, сама дивисі – такóй, ги живі…»
Над рікою Марунькою обережно підіймався молочний туман і ховався під зарóслі вербами береги. Затихав там, гуснув і пробував ще трохи дрімати на бережку, вистеленому дрібним камінням, доки не прокинулося травневе сонце. Яків повільно повертався до життя, виринав з білої невагомості, з болючої, дикої порожнечі, котрою блудила його перелякана душа. Він спробував поворушити пальцями рук, дотягнувся ними до свого зимного лиця і переконався, що може відчувати дотики. Далі повільно сів. Переборюючи напад несподіваної нудоти, хапнув холодного повітря скривленим ротом і почав пригадувати, як опинився на землі під Гапіїним вікном…
Ранок застав Юстину в її хаті дивною, претихою, перетлілою. Ніч щось зробила з її лицем, з розумом. Знекровлена була Юстина. Очі її зчорніли ще дужче, груди її запали ще глибше, тіло її згорбилося і змаліло. І тільки губи неспокійно ворушилися, безупинно розмовляючи із задубілою під рушниками Гапією.
– Ото, дітинко, і кукли вже є. Давно я за кукли не браласі. Ше коли ти дівувала, то я остатну змотала. Памнітаєш, на вісілє ти нерозлучники мої понесла. А потом я забуласі, руки не тоті стали, старі стали, цýраві, дерев’яні ніби. Навіть не годна-м і спімнути, де усе тото моє нáчиння для кукол ділосі. А ниньки, видиш, тебе, Гапіє, зробила-м… І волосся твоє у них, і сорочки білі, і пахнут вони тобов. Тобі твої одежі вже сі не згодєт, а їм згодилисі. Файні вони вдалисі, такі, шо аж ну, – Юстина по-старечому зашкірилася, і вдоволено роздивлялася ляльок, котрих цілісіньку ніч мотала. – Ото нинька тебе у яму покладут, а ти мені такóй будеш. На цім світі будеш. З тим, хто тя любив, будеш… Ади, єґ файно я додумаласі зробити, – безтямно шепотіла Юстина домовині.
Втомлено звелася на ноги, почала прибирати зі столу миску, залишки ниток і полотна. Повільно віднесла усе до комори. Перевірила свічки, загасила деякі, поміняла на свіжі. Далі, тяжко дихаючи, знову всілася і взяла на коліна ляльок.
– Ото, дітино, віддамо сі кукли Патикáм – Міськові та Петрови – аби сі не били більше за тебе. – Лице Юстини стало суворим – аж нерухомим. – Котрий вірно ті любив, той най і щісті має прем ного. А той, котрий ті голову морочив, хто тя, сарáко моя, дурив, нажитисі тобов хтів, тіла твойого молодого хтів, най сі горя набере, ги сука бліх. Най му кістка твоя впоперек горла стане, до серцє приросте, до землі пригне… – кляла сухим рівним голосом, в котрому не було вже ані Юстини, ані людини, ані жінки, ані матері. Її голос блудив хатою, виповнював світлицю, розростався, розтікався, впирався у стіни, добирався до образу Богородиці під чорною жалобною хусткою і забивав їй вуха,