Докірливо стояла над Німоткою Гапіїна душа, очима Божої Матері мовчазно визирала його лице з глибини білої подушки.
– Та ж онде я, тутка стою! – казала на повен голос так, аби він крізь ридання, що надривало йому груди, її вчув. – Була та й є. Чéплю над тобов, а ти в пóдушку заривсі і бануєш цілу нічку. Якове! – покликала його знову. – Чи чуєш? – Торсала його за плечі, впиралася в них руками, лише тепла від його тіла не чула, нічого не чула, кості не відчувала. Проходили наскрізь через нього її пальці – не намацували чоловіка. – Та шо ж то є? – дивувалася, ніби дитина. – Не годна-м ті з місцє рушити! Якове! – кричала надривно. – Ану підоймисі з подушки!
Німотка виплакався до отупіння, до повного забуття, до сухості на душі, котра ось уже третю добу невпинно родила сльози, і затих на мокрій подушці, тяжко перекинувся на спину і втупився у стелю набряклими очима.
– Г-господи! Д-дай сі заб-бути, – просився тихенько, – х-хоч на троха, х-хоч на їдну г-годину, бо не г-годен більше… Д-думати про т-тото усьо не г-годен, памнітати не г-годен, д-дихати не г-годен… Б-болит ня, Б-боже! Т-тіло її роздерте, розм-ме-тане п-по цілім полю б-болит… П-поминали її люди, г-горівку п-пили… і л-лишень їден я не п-поминав. Н-не п-поминав, б-бо не в-віру, бо вна мені жива п-поперед очи снує, бо вна г-го-родами м-моїми ше д-дотипир х-ходит, кропу м-молодого м-межи бульбами ш-шукає… Йой, Б-боже! – ридма ридав наново. – Т-та нема ше н-ніц на г-городах. Н-не посходило! В-весна цего року п-пізна. Д-дурно вна шукає…
Яків сів, хитаючись. Поминки Гапіїні згадував. Усіх сусідів перед собою ясно бачив, ніби на лавці вони перед ним сиділи. Темно скрізь, і лишень їхні лики місяць висвічує…
Місько Патик на поминках Гапії заснув, як убитий. Заснув просто за столом, над мисками з кашею, над своєю чаркою, повною по вінця.
– Вставай, Міську, – слізно просила його бліда Дарина, шарпаючи за одежу. – Вставай! Шо то за цудо таке, вспатисі за столом? – рухала чоловіка та й мало не плакала, бо так їй соромно було перед сусідами, що не знала навіть, де подіти лице. А він спав і не чув, як його торсає дружина, як кличе його, як будить, як слізно просить.
– Юй, – раптом не витримала і озвалася до неї Юстина, – та не ки́вай його, Дарко. Най спит. Тобі шо, жєль? – питалася якимось таким тихим, рівним, дивним, наче з того світу, голосом…
– Та єґ то, най спит? – Дарина підняла на Юстину червоне від сорому лице. – Домів нам треба… поминули вже Гасю… Пора нам… – пояснювала швидко. – А він вночи, бідний,