– А шо, тату, без кременя не то? – втрутився у їхню сварку Петро, аби заступитися за Оксану.
– Ади, талапає язиком! – старий розвернувся зі злістю до сина. – Обоє ви з нев на їдно копито! Мій тато кремінь клав, і дідо мій тоже. І роблят тото всі від почєтку світа! Онде покисне вам цего року капуста, то будете знати, єґ ніц не мати памніти. Ше не їдні портки всрете, доки робити сі научите!
– Та вже, шо є, то є… – Петро несміливо зазирнув у бочку, заповнену капустою більше, ніж на половину. – Вібирати назад не будем… Може, сі обійде?
Оксана дивилася на вимиту порожню діжку і думала, шо такóй перекисла капуста посеред зими. Засмерділася так, шо в погребі дихнути було не мож, свині їсти не хотіли. А все через то, шо кремінь на дно покласти забули…
– Петре! А яйці від курей забрав? – вона втомлено підвелася зі східців та й гукнула через паркан, але, таки не діждавшись живого слова від чоловіка, сердито пішла до хати.
Вже в хаті дала собі волю – гойкала невідь до кого:
– Паска, онде, на носі, а кури взялисі яйці їсти. Шо знесут, то склюют, а де потом тілько тотих яєц настарати? Ніхто не продаст, бо кожному свято єґ свято! – булькала-википала. – Ну, я вас навчу! – Аж підстрибувала нетерпляче, худа та висока, над великим баняком, у якому варилося картоплиння. – Зара вам буде! Наїстесі ви в мене яєць! – Взяла рушником гарячий баняк та й скоренько понесла в загороду, туди, де паслися кури.
Дурні кури не знали, що надумала їхня господиня, та й відразу накинулися клювати картоплиння з окропу. Негарна посмішка перекривила смугляве лице Оксані, котра зловісно стояла і дивилася, як вони сіпалися, кричали від болю, обпікаючи дзьоби і ноги, як розбігалися від гарячої купи і ще потім довго жалілися одна одній. Вони не розуміли, за що їм нині випала така кара.
– Ото теперка попробуйте клювати тверду шкаралупу ошпареними писками, – шипіла на курей Оксана. – Будут вам яйці і до яєць! – сердито кишнувши на курячу братію, гримнула баняком до плота та й подалася до хати варити Петрові пісну вечерю…
Спочатку Петро вчув, як за Оксаною лупнули двері, а за тим ще щось глухо гаратнуло – аж Осоєм добряче трусонуло. Він стривожився, накрив гарячі ковбаси мішковиною і полетів туди, звідки йому запахло бідою.
…Люди збирали Гапію по цілому полю. Вибирали з-під землі руки і ноги. Зносили на одну купу посеред Юстининого городу.
– Де голова? – кричала напівпритомна Юстина, дрижала, перебираючи закривавлені брудні шматки доньчиної плоті й рештки одягу. – Голова де? – вибалушувала страшні невидющі очі з червоними прожилками. – Ану, руштесі! Збирайте мені дітину!
Отупілі, перелякані чоловіки, закусивши зуби, цибато та обережно ходили полем, як великі отруєні буськи, і все шукали, шукали. Ніяк не могли знайти голову. Хтось носив за собою відро, те саме, в котрому ще недавно були бур’яни. Жінки тихо вили, роєм зібравшись навколо здичілої раптом матері, роздертої горем