29 квітня в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд хліборобів, 6,5 тис. делегатів якого висловили незадоволеність політикою Ради, зокрема її соціалістичними експериментами і націоналізацією землі. З’їзд ухвалив: «Для порятунку країни нам необхідна сильна влада, нам необхідний диктатор, згідно старовинним звичаям – гетьман». Без жодного опору влада тут же вибраного гетьмана розповсюдилася за кілька днів по всій Україні. Лідери Ради залишалися на волі й активно засуджували переворот, відкидаючи заклики про співпрацю. Коли до осені 1918 року супротивники Скоропадського погодилися з фігурою гетьмана як тимчасового Президента України, було вже надто пізно – шанс укріпити національну владу і зберегти країну був упущений…
Недовгі 7,5 місяців правління Скоропадського проте залишилися в пам’яті українців як період відносного благополуччя. За цей час уряд прийняв близько 400 законів. Першими з них стали два – про відновлення права приватної власності на землю і вилучення за ринковою вартістю частини землі у великих землевласників з метою наділу нею малоземельних селян, а також про поліпшення правового стану й умов праці робітничого класу. Найближчим часом був складений і прийнятий збалансований державний бюджет, забезпечена стабільність національної валюти, відновлено нормальне залізничне сполучення, впорядкована фінансова система. Гетьман сприяв перебудові системи української освіти, під його патронатом була створена Українська академія наук. Проте якраз всі ці успіхи в побудові незалежної держави перетворили Скоропадського на лютого ворога вождів як «червоної», так і «білої» Росії.
Трагічна розв’язка настала в листопаді 1918 року. Терміново заклавши основу майбутніх армійських корпусів, Скоропадський спробував створити силу, здатну протистояти розпаду держави. Одночасно гетьман зважився на крок у бік природного союзника, 14 листопада 1918 року проголосивши федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Але саме ця заява і стала початком кінця кар’єри Скоропадського.
У цій ситуації Скоропадський, все ще володіючи величезним авторитетом у військах і серед козацтва, міг узяти верховне командування армією в свої руки. Але побоюючись звинувачень в диктаторських замашках, він хотів покласти край братовбивчій сварці політичними методами. Французький консул з Одеси запропонував озброєну допомогу Антанти, але Скоропадський уже тверезо оцінив ситуацію. І він, і українська державність були приречені…
Виїхавши за кордон, Павло Петрович мав намір завершити політичну кар’єру, проте обставини знову змусили його