– Я міг би оглянути місце злочину, – зголосився він.
– Цю справу проваджу я, – наголосила Анн-Брітт. – А крамниця поблизу пристані.
Нарада закінчилася. Дощ не вщухав. Валландер пішов по куртку. Удвох вони поїхали в його автомашині до центру.
– Як подорож? – поцікавилася Анн-Брітт, коли авто зупинилося перед світлофором біля лікарні.
– Я побачив Сикстинську каплицю, – відповів Курт, вдивляючись у пелену дощу. – Весь тиждень відчувалося, що мій батько в доброму гуморі.
– Мабуть, гарно ви відпочили, – сказала вона.
Авто рушило на зелене світло. Анн-Брітт показувала дорогу до крамниці.
– Як тут у вас? – запитав Курт.
– За тиждень нічого не змінилося. Усе тихо та спокійно.
– А як наша нова начальниця?
– Нині вона у Стокгольмі обговорює пропозиції про скорочення видатків на поліцію. Здається, вона непогана. Принаймні не гірша від Б’єрка.
Курт зиркнув на неї.
– Я ніколи б не подумав, що він тобі подобається.
– Він старався, як міг. Чого ще вимагати?
– Нічого, – згодився Курт. – Нічого більш.
Вони зупинилися на розі вулиць Вестра-Валльґатан і Поттмакарґренд. Квіткова крамниця називалася «Цимбія». Вивіска з цією назвою вигойдувалася під поривами вітру. Вони сиділи в машині. Анн-Брітт дала Куртові кілька аркушів у пластиковій папці. Переглядаючи їх, він слухав пояснення.
– Власник «Цимбії» зветься Єста Рунфельдт. Він виїхав із міста. У п’ятницю, близько дев’ятої ранку, продавщиця увійшла до крамниці й побачила, що розбито шибку у вікні, яке виходить на задвірок. Осколки лежали зовні і всередині. На підлозі були сліди крові. Нічого не вкрадено, бо на ніч звідти забирають весь виторг. Продавщиця зателефонувала в поліцію о дев’ятій годині три хвилини. Кілька хвилин по десятій я приїхала туди. Усе було так, як вона сказала. Розбите вікно. Плями крові на підлозі. Нічого не вкрадено. Якась дивовижа.
Курт задумався.
– Ні одної квітки не вкрали? – спитав він.
– Це ствердила продавщиця.
– Хто б міг запам’ятати, скільки рослин стоїть у кожній вазі?
Він віддав папку з паперами.
– Можемо звернутися до неї самої, – відповіла Анн-Брітт. – Крамниця відчинена.
Валландер відчинив двері. Теленькнув старосвітський дзвоник. Запахи навіяли спогади про римські сади. Клієнтів не було. Із підсобної кімнати вийшла жінка років п’ятдесяти й кивнула їм.
– Я привела свого колегу, – озвалася Геґлунд.
Валландер привітався.
– Я читала про вас у газетах, – сказала жінка.
– Сподіваюся, нічого поганого там не було, – відказав він.
– Не було, – запевнила жінка. – Тільки добрі слова.
Ще в машині Валландер дізнався з нотаток