– Він живе один?
– Ерікссон нежонатий. Розбагатів на продажу автомобілів. Він ще пише вірші. Якось я дістав від нього книжку.
Раптом Валландер пригадав, що в істадській книгарні побачив ім’я Гольґера Ерікссона на полиці з творами місцевих авторів. Шукав тоді щось, щоб подарувати Сведбергу на його сорокаріччя.
– Там мене насторожило ще одне, – додав Тюрен. – Двері були незамкнені. Я подумав, що, може, Ерікссон захворів. Йому ж уже під вісімдесят. Я увійшов. Нікого не застав. На кухні стояла ввімкнена кавоварка. Тхнуло смаленим. Вода википіла, кава пригоріла. Тоді я й вирішив прийти сюди. Щось там не те.
Було видно, що Тюрен справді занепокоївся. Однак Валландер із досвіду знав, що переважно загадки таких зникнень вирішуються самі собою. Рідко коли стається щось серйозне.
– У нього немає сусідів? – запитав Валландер.
– Дім стоїть на відлюдді.
– Що, по-вашому, могло статися?
Свен Тюрен відповів відразу й рішуче.
– Гадаю, Ерікссон мертвий. Мабуть, хтось убив його. Валландер мовчав. Чекав пояснення. Не дочекався.
– Чому ви так гадаєте?
– Бо все геть не так, як мало б бути, – відповів Тюрен. – Завжди, коли Ерікссон замовляв паливо, я заставав його вдома. Він не залишив би кавоварки ввімкненою й не покинув би дверей незамкненими. Нехай навіть ненадовго вийшов прогулятися на своїй садибі.
– Чи не здалося вам, що в житло хтось проникнув?
– Ні, все мало вигляд як завжди. Крім цієї кавоварки.
– Отже, ви бували там раніше?
– Кожного разу, коли я привозив мазут, Ерікссон запрошував мене на каву й читав свої вірші. Він жив одинцем, тож, мабуть, був радий мене бачити.
Валландер задумався.
– Ви припустили, що Ерікссон мертвий і що його могли вбити. З якої причини? У нього були вороги?
– Не знаю.
– Але він заможний?
– Так.
– Звідки ви це знаєте?
– Всі це знають.
Валландер облишив цю тему.
– Подивимося, – сказав він. – Напевно, знайдеться природне пояснення, чому він зник. Так зазвичай буває.
Поліцай записав адресу. На його подив, садиба мала назву «Самотність».
Валландер провів Тюрена до приймальні.
– Я певен, що сталося щось лихе, – наголосив Свен Тюрен на прощання. – Ерікссон не дозволив би собі замовити мазут і кудись поїхати.
– Я вам зателефоную, – пообіцяв Валландер.
Цієї миті до приймальні ввійшов Ганссон.
– Що за йолоп загородив бензовозом в’їзд? – сердито спитав він.
– Це я, – спокійно відказав Тюрен. – Уже їду.
– Хто це? – поцікавився Ганссон, коли той вийшов.
– Він повідомив про зникнення, – відповів Валландер. – Чи чув ти про письменника Гольґера Ерікссона?
– Письменника?
– Або