Музика води. Том Бойл

дворику своєї міської резиденції – непорушний, наче крокодил на осонні. Повітря усолоджує запах сандалового дерева, а пташки в клітках заливаються про тишу, усамітненість і прохолоду тропічних джунглів. Королівські мухобíйці – кощаві старигани у самих пов’язках на стегнах – працюють у поті чола, і тихе поляскування їхніх помахів лунає, наче кроки вві сні. Мансонґ споглядально посмоктує кальян, резервуар якого аж сяє від мутокуане[52], і думає: «Ах, ах», а тим часом кожен із двадцяти його похмурих і відданих охоронців орудує віялом на довгому держаку, здіймаючи легенький вітерець. Молодший із хлоп’ят ніжно робить можновладцю мінет, доки інший пестить обличчя, пробігаючи щупом напруженого язичка по носі, губах та повіках, неначе хлебче з миски молоко. Усе це сповнює Мансонґа такою чуттєвою насолодою та завершується таким нейронно-синапсним оргазмом – і таким «приходом», – що свідомість спершу не сприймає слів вістового. Вибілений демон? Котячі очі? Масова істерія? Але потому, наче уколи шпильки, сказане все ж проникає в неї: за воротами, білий жах, просить аудієнції. Цієї. Самої. Миті.

      Мансонґ смикається, ляскаючи хлопчиків, щоби відійшли. «Що?» – гарикає він. Опахала з шипінням летять додолу, охоронці хапаються за списи, пташки змовкають, а королівські мухобíйці подвоюють свої зусилля. Правитель підводиться з гамака – жахливий і величезний. Його щелепи чавкають, немов у гіпопотама, якого сполохали із багнюки. Один опуклий кулак уже стискається довкола горла гінця, а інший заноситься для удару.

      – Що це за брехні? – реве Мансонґ.

      – Я не брешу, це правда, – белькоче вістовий, простягаючись ниць. – Демон, білий, наче грудне молоко, проник крізь міську браму і кинувся в річку, звурджуючи її води. Потому прогнав із вулиць усіх містян, наспівуючи та тріскочучи різкою чужинецькою мовою. А тепер прийшов поспілкуватися з вами, мансо.

      Мансонґ прибирає ногу з шиї доповідача. У нього раптом робиться такий вигляд, неначе він от-от розплачеться.

      – Зі мною? – шепоче він.

      Гонець, що простягся долі, натужно силкується підвести очі, неначе підглядаючи у шпаргалку, пришпилену в правителя на чолі.

      – Так він сказав.

      – Брешеш, шакале! – Нога знову опиняється на голові, втрамбовуючи лице вістового в землю. – Ти тільки-но розводився про те, що цей демон балакає «різкою чужинецькою мовою». То як же він може просити аудієнції?