– Скільки тобі зараз?
– Сорок два.
– Божевільний! Якщо ти відтарабаниш десять з п’ятнад цяти, вийдеш зовсім старим. Боїшся мук?
– Так, каторги боюсь і не соромлюсь у цьому зізнатися, Метелику. Бачиш, Ґвіана – прокляте місце. Щороку вісімдесят відсотків смертей. Конвой прибуває за конвоєм, у кожному від тисячі восьмисот до двох тисяч. Так і дивися, що підхопиш як не проказу, то жовту лихоманку чи дизентерію, що не лікуються, або туберкульоз, болотяну лихоманку чи інфекційну малярію. Якщо все це тебе омине, то дуже великі шанси, що тебе вб’ють, щоб заволодіти патроном, або загинеш при втечі. Повір, Метелику, я кажу це не для того, щоб тебе відрадити, але повір: я знав чимало чоловіків, що повернулись у Францію, відбувши незначні строки, по п’ять-сім років, і знаю, що розповідаю. На вигляд вони як справжні людські руїни. Дев’ять місяців у році вони проводять по лікарнях. Що ж до втечі, то це не так і просто, як багато хто собі уявляє.
– Я вірю тобі, Деґа, але вірю й у себе, тож довго там не затримаюся, не сумнівайся. Я моряк, я знаю море, і, будь певен, я не довго збиратимусь утікати. Ти гадаєш, що зможеш відсидіти у в’язниці десять років? Якщо й зменшать термін на п’ять, що ще не певно, вважаєш себе здатним це витерпіти й не збожеволіти через повну ізольованість? Наразі я сиджу в цій камері сам-один, без книжок, без можливості з неї вийти чи з кимось поговорити; двадцять чотири години щодня слід множити не на шістдесят, а на шістсот секунд, і навіть тоді це буде далеко не повна правда.
– Можливо, але ти молодий, а мені сорок два.
– Скажи відверто, Деґа, чого ти найбільше боїшся? Чи не інших каторжників?
– Чесно, саме так, Меті. Усі знають, що я мільйонер, тож чому б мене не вбити, бо, можливо, я ношу в собі тисяч п’ятдесят чи сто.
– Слухай, пропоную угоду. Ти обіцяєш не втрачати голову, я – постійно бути поруч з тобою. Ми підтримуватимемо один одного. Я сильний і спритний, з дитинства навчений битися, дуже добре володію ножем. Тож щодо інших каторжників не тривожся: нас не тільки поважатимуть, нас боятимуться. Для втечі нам ніхто не потрібен. У тебе є грошва, у мене також, я вмію користуватися компасом і керувати човном. Чого ще тобі потрібно?
Він дивиться мені просто в очі… Ми обнімаємося. Угоду укладено.
Кількома хвилинами пізніше двері розчиняються. Узявши свій вузол, Деґа йде у свій бік, я – у свій. Наші камери розташовані неподалік одна від одної, час від часу ми зможемо бачитись у перукаря, лікаря чи в каплиці в неділю.
Деґа попався на справі з підробкою облігацій Міністерства оборони. Один фальшивомонетник виготовляв їх дуже оригінально. Він відбілював п’ятсотфранкові бони й досконало друкував усі дані десятитисячних цінних паперів. Папір був однаковий, тож банки й торговці охоче їх приймали. Так тривало чимало років, фінансовий відділ прокуратури вже й не знав, що робити, доки на гарячому не піймали такого собі Бріуле.