Отямлююся я двома поверхами нижче, абсолютно голим, у залитому водою карцері. Поволі повертається й свідомість. Рукою обмацую зболіле тіло. На голові щонайменше від дванадцяти до п’ятнадцяти ґуль. Котра година? Невідомо. Тут немає ні дня, ні ночі, ні світла. Чую удари об стіну, вони долинають здалеку.
Тут, тук, тук, тук, тук. Ці удари – своєрідний дзвінок «телефону». Я маю двічі постукати об стіну, якщо хочу отримати повідомлення. Постукати, але чим? У темряві не видно нічого, чим би я міг скористатися. Кулаками не можна: їхні удари не досить чіткі. Я ступив убік, де, як здавалося, могли бути двері, бо там трішки світліше. Наштовхуюся на прути, яких не помітив. Навпомацки визначаю, що карцер перегороджений решіткою, за якою на відстані більше метра двері і яка не дає змоги до них наблизитися. Отже, якщо до небезпечного арештанта хтось входить, той не може до нього дотягнутися, бо сам сидить у клітці. До нього можуть озиватися, його підтоплювати, кидати їсти й безкарно ображати. Перевага в тому, що його не можуть ударити, не наражаючи себе на небезпеку, адже для того, щоб його побити, треба відчинити решітку.
Удари час від часу повторюються. Хто до мене добивається? Той хлопець заслуговує на відповідь, бо багато чим ризикує. Пересуваючись карцером, я ледве не розбиваю собі пику. Відчуваю під ногою щось тверде й кругле. Піднімаю – дерев’яна ложка. Швидко її підхоплюю й збираюся відповідати. Притулившись вухом до стіни, чекаю знака. Тут, тук, тук, тук, тук, стоп, тук, тук. Я відповідаю: тук, тук. Для того, хто стукає, ці два удари означають «Продовжуй, я приймаю». Стук поновлюється: тук, тук, тук… швидко пробігають літери алфавіту… абвгґджзиіїйклм, стоп. Він зупиняється на літері «м». У відповідь сильний удар – тук. Тепер він знає, що я зупинився на літері «м», потім слідує «е», далі «т», «і» тощо. Він каже: «Меті, як ти? Тобі добряче перепало, у мене зламана рука». Це Жуло.
Ми перемовляємося більше двох годин, не переймаючись тим, що нас піймають, ми буквально шаліємо від можливості обмінюватися фразами. Я сповіщаю, що в мене все ціле, от тільки повно ґуль на голові, але обійшлося без ран.
Він бачив, як мене за ногу волокли вниз, і каже, що моя голова щоразу стукалася, падаючи зі сходинки на сходинку. Він сам ні разу не знепритомнів. Трібуйяр, на його думку, серйозно обпечений, через контакт із вовною його рани дуже глибокі, він не скоро видряпається.
Три швидкі удари з повтором означають «шухер». Я затих. І справді, минуло кілька митей, і двері розчинилися. Почувся крик:
– До стіни, паскудо! Відійди вглиб камери й стань струнко!
Це новий наглядач-в’язень.
– Мене справді звати Баттон, тобто Кийок. Ім’я, як бачиш, відповідає моєму заняттю.
За допомогою великого корабельного