– Так, як і казав, я виразно бачу твою переможну посмішку. Тож я перетворю її на гримасу! Порівняно зі мною в тебе є перевага: я не міг кричати, а ось ти можеш. Кричи, кричи, скільки завгодно, і так голосно, наскільки вистачає снаги. Що я з тобою зроблю? Який рецепт у Дюма? Залишу здохнути з голоду? Ні, цього замало. Для початку виколю тобі очі. Що? Ти знову торжествуєш, вважаєш, що, коли я виколю тобі очі, ти виграєш, бо більше мене не бачитимеш, а з іншого боку, я сам позбавлю себе задоволення бачити реакцію у твоїх зіницях. Так, твоя правда, я не повинен їх виколювати. Принаймні не одразу. Залишимо це на пізніше.
Я відріжу тобі язика, твого жахливого язика, гострого, наче ніж, – о, ні, гострішого за ножа, гострого, наче бритва! Той язик займався проституцією задля твоєї кар’єри. Той самий язик, який промовляє ніжні слова твоїй дружині, дітям і коханці. Коханка, у тебе? Радше коханець, авжеж. Ти тільки й можеш бути педерастом, пасивним і слабовольним. Справді, слід почати з ліквідації твого язика, адже після мозку саме йому належить роль виконавця. Завдяки йому й твоєму вмінню так добре ним маніпулювати ти переконав присяжних відповісти «так» на всі поставлені запитання.
Завдяки йому ти показав лягавих святими людьми, відданими своєму обов’язку; завдяки йому та нікчемна історія свідка видавалася правдоподібною. Завдяки йому дванадцять надутих індиків визнали мене найнебезпечнішим чоловіком у Парижі. Якби в тебе не було такого брехливого, вправного й переконливого язика, що так уміло спотворює людей, факти й речі, я б зараз сидів на терасі Grand Café на Білій площі, звідки мені ніколи не варто було вибиратися. Отже, вирішено: я вирву тобі язика. Але яким інструментом?
Я ходжу й ходжу, аж у голові замакітрюється, але ми досі сидимо один проти одного, лицем до лиця… аж раптом гасне освітлення, і крізь фільонку на вікні проникає слабке денне світло.
Як? Уже ранок? Я провів ніч за помстою? Які це були гарні години! Як швидко минула ця така довга ніч!
Сидячи на ліжку, я прислухаюся. Анішелесь. Абсолютна тиша. Час від часу з-за дверей долинає легеньке «цок». Це взутий у капці, щоб не шуміти, вартовий піднімає металеву заслінку, щоб зазирнути крізь манюсінький отвір і побачити мене, хоча мені його не видно.
Це другий етап функціонування машини, яку придумала Французька Республіка. Вона прекрасно функціонує, адже на першому етапі людина, яка могла б завдати клопоту, знищується. Та цього не досить. Ця людина не повинна вмерти надто швидко, не повинна вислизнути завдяки самогубству. Ця людина потрібна машині покарання. Що робитиме тюремна адміністрація, якщо в’язні зникнуть? Отож-бо й воно! Отже, за в’язнем треба наглядати. Вислати на каторгу, де завдяки йому житимуть інші чиновники. Долинуло нове «цок», яке викликало в мене