– Твоя правда, згоден. Вчитимемося бути вільними людьми потрошку, так достойніше.
Ми виходимо з бару і йдемо по Воттерс-стрит – головній вулиці, бульваром, що перетинає місто з кінця в кінець, і не зоглянулися – настільки були зачаровані трамваями, що проїжджали, віслючками, запряженими в невеликі візки, автомобілями, сяючими анонсами кінотеатрів і барів-дансингів, очима молоденьких негритянок та індіанок, що всміхалися, дивлячись на нас, – як опинилися в порту. Перед нашими очима сяють усіма вогнями судна, туристичні кораблі чарують назвами: «Панама», «Лос-Анджелес», «Бостон», «Квебек»; суховантажі з Гамбурга, Амстердама, Лондона; а вздовж набережної туляться один коло одного бари, кабаре, ресторани, у яких повно чоловіків і жінок, що п’ють, співають і голосно сперечаються. Мене раптово охоплює непереборне бажання змішатися з юрмою, нехай трохи вульгарною, але настільки переповненою життям. На терасі одного з барів виставлені на льоду устриці, морські їжаки, раки, різні молюски – ціла вітрина дарів моря, які провокують перехожих. Столики, накриті скатертинами в біло-червону смужку, більшість яких уже зайнята, запрошують сісти. Дівчата з тонким профілем і світло-шоколадною шкірою, мулатки без жодної негроїдної риси, у щільних спокусливих корсажах із глибоким вирізом іще більше спонукають усім цим скористатися. Я підходжу до однієї з них і запитую:
– French money good?[13] – показуючи банкноту на тисячу франків.
– Yes, I change for you[14].
– Oкей.
Вона бере банкноту й зникає в переповненій залі. Потім повертається.
– Come here, – і веде мене до каси, де сидить китаєць.
– Ви француз?
– Паспорт?
– Немає.
– Картка моряка?
– Немає.
– Імміграційний документ?
– Немає.
– Гаразд.
Він щось каже дівчині, та дивиться в залу, потім підходить до схожого на моряка типа, на голові якого кашкет, подібний до мого, із золотою стрічкою та якорем, і підводить його до каси. Китаєць запитує:
– Маєш посвідчення особи?
– Ось.
Китаєць холоднокровно заповнює бланк обміну тисячі франків на ім’я невідомого мені чоловіка, подає йому на підпис, потім дівчина бере його під руку й відводить на місце. Той, цілком певно, так і не зрозумів, що відбулося, я ж отримую двісті п’ятдесят антильських доларів, з них п’ятдесят доларів по одному й два долари. Я даю дівчині долар, ми виходимо на вулицю, сідаємо за стіл і влаштовуємо собі оргію з дарами моря під чудове біле сухе вино.
Зошит четвертий
Перша спроба (продовження)
Тринідад
Та наша перша ніч свободи в англійському місті збереглась у моїй пам’яті так, немовби це було вчора. Ми вешталися скрізь, сп’янівши від світла й тепла в наших серцях, щомиті дотикаючись до душі святкової радісної юрми, яка хлюпоче щастям. У барі повно моряків і тропічних дівчат, які