Якщо не викличуть і залишать з усіма іншими в бараках у таборі, є час, аби щось зробити. У такому разі не варто шукати заняття в таборі. Треба заплатити бухгалтерові, щоб отримати в селі місце сміттяра, підмітальника чи працівника в столярній майстерні цивільного підприємця. Виходячи на роботу за межі в’язниці й щовечора повертаючись у табір, людина має досить часу, щоб налагодити зв’язок зі звільненими каторжниками, які мешкають у селі, або з китайцями, щоб ті підготували тобі втечу. Слід уникати таборів довкола села: там усі досить швидко загинаються; у деяких таборах ніхто не витримує більше трьох років. У густих заростях людина має нарізати кубічний метр дерева за день.
Усі ці цінні відомості Жуло втовкмачує нам упродовж усієї подорожі. Сам він усе продумав. Адже знає, що йому зготовано шлях прямо в карцер, бо його повертають після втечі. Тож у патроні він заховав малесенький складаний кишеньковий ножичок. Після прибуття він його вийме й розріже коліно. А спускаючись із корабля, на очах у всіх упаде з драбини. Сподівається, що його одразу відведуть прямо в лікарню. Власне, саме так і станеться.
Сен-Лоран-дю-Мароні
Наглядачі по черзі змінюються, щоб переодягнутися. Кожен з них повертається в білому вбранні з колоніальною каскою замість кепі на голові. Жуло каже: «Прибуваємо». Страшенно спекотно, бо ілюмінатори вже задраїли. Крізь них видно буш[5]. Отже, це Мароні. Вода каламутна. Зеленіє дивовижний первісний ліс. Наполохані сиреною пароплава, у небо злітають птахи. Ми пливемо дуже повільно, тож можемо докладно роздивитися густу розкішну темно-зелену рослинність. З’являються перші дерев’яні будиночки, вкриті цинковими листами. Чорношкірі чоловіки й жінки стоять перед дверима своїх домівок і дивляться на пароплав, що їх минає. Вони вже звикли спостерігати, як розвантажується людська поклажа. І не роблять жодних вітальних жестів за його проходження. Три сигнали сирени й шум гвинтів дають знати, що ми прибуваємо, а тоді всі машини затихають. Можна почути, як пролітає муха.
Ніхто ні слова. Жуло розкриває ножик і розрізає штанину на коліні, розпускаючи її по шву. Коліно він має поранити тільки на палубі, щоб не залишити кривавий слід. Наглядачі відчиняють двері клітки й ставлять нас про троє. Ми – Жуло між мною й Деґа – у четвертому ряду. Ми піднімаємося на палубу. Друга пополудні палюче сонце заливає мою поголену голову й сліпить очі. Коли ми вишикувалися на палубі, нас ведуть до трапа. Колона трішки затримується; коли перші ступають на трап, я притримую мішок Жуло на своєму плечі; маючи обидві руки вільними, він натягує шкіру на коліні і, встромивши ніж, одним рухом розсікає тіло на сім-вісім сантиметрів. Передає ніж мені й сам тримає свій мішок. Коли ж ми ступаємо на трап, він падає й котиться вниз. Його піднімають і, побачивши рану, кличуть санітарів з ношами. Сценарій вдався, як він і планував: двоє чоловіків відносять його на ношах у лікарню.
Розмаїта