– Це твоє, так? – уточнює фараон, тримаючи золотий патрон.
– Так, мій.
– Що в ньому? – питає майор Барро, який бере його в руки.
– Триста англійських ліврів, двісті доларів і два діаманти по п’ять каратів.
– Що ж, поглянемо.
Він відкриває патрон. Оскільки всі скупчилися довкола нього, нам нічого не видно, тільки чутно його слова:
– Точно. Як тебе звати?
– Сальвідіа Ромео.
– Ти італієць?
– Так, пане.
– За патрон не каратимемо, за ніж – так.
– Перепрошую, ніж не мій.
– Припини, я його знайшов у твоєму черевику, – каже фараон.
– Я повторюю: ніж не мій.
– Отже, я брешу?
– Ні, помиляєтеся.
– Тоді чий? – перепитує майор Барро. – Якщо ніж не твій, він мусить комусь та належати.
– Він не мій, це все.
– Якщо не хочеш сидіти в карцері, де ти засмажишся, бо він над котлами, кажи, чий це ніж.
– Не знаю.
– Ти наді мною насміхаєшся? Ніж знайшли у твоєму черевику, а ти не знаєш, чий він? Вважаєш мене ідіотом? Або він твій, або ти знаєш, хто його туди поклав. Відповідай.
– Він не мій, і не мені казати чий. Я не донощик. Невже я схожий на наглядача-стукача?
– Охороно, надягніть на цього типа кайданки. Ти дорого заплатиш за цей прояв недисциплінованості.
Обидва офіцери, капітан корабля й начальник конвою, перемовляються. Капітан корабля віддає розпорядження старшині другої статті, який піднімається нагору. Минає трохи часу – з’являється матрос-бретонець, справжній велетень, з відром води, вочевидь, морської, і товстою, як зап’ясток, мотузкою. Юнака ставлять на коліна й прив’язують до останньої сходинки. Матрос намочує мотузку у відрі і, не кваплячись, з усієї сили б’є бідолаху по сідницях, нирках і спині. Жодного стогону не зривається з його вуст, по сідницях і боках тече кров. У цій могильній тиші з нашої камери виривається крик:
– Банда мерзотників!
Цього досить, щоб закричали геть усі:
– Убивці! Негідники! Паскуди!
Чим більше нам погрожують відкрити вогонь, якщо ми не замовкнемо, тим гучніше ми репетуємо, аж раптом капітан кричить:
– Пустіть пару!
Матроси відкручують вентилі, і струмені пари б’ють так сильно, що в одну мить усі долілиць розпласталися на підлозі. Викиди пари припадали на груди. Нас охопила паніка. Ошпарені не наважувалися кричати, усе тривало не більше хвилини, але тероризувало геть усіх.
– Сподіваюся, ви зрозуміли, упертюхи? За найменшої непокори я вмикаю пару. Зрозуміло? Встаньте!
Сильно попеклося лише три людини. Їх відвели в медпункт. Бичованого вкинули до нас. Шістьма роками пізніше він помре під час утечі зі мною.
Упродовж вісімнадцяти днів подорожі