Я подивився вниз. Шестиметрова висота. Це не настрахало мене, а здалося кумедним, і я почав реготати.
– Що з тобою? – запитав Карлос розгублено.
Він влаштував цей номер, щоб провчити мене, а я, піднятий у його руках, зовсім не лечу на дно й не перестаю сміятися.
Карлос повернувся й кинув мене на підлогу даху Авалосів.
– Ніколи більше не роби цього, – попередив мене, – бо я тобі рило розіб’ю.
Я усміхнувся й без розгону перестрибнув туди й назад півтора метра, а потім пустився бігати проміж дахів.
Ми йшли до даху нашого дому. Наблизившись, почули в темряві писк шиншил. Карлос розводив їх сотнями. На дахах домів Прієто, Мартінесів і нашого він улаштував розплідник. Дюжини малюсіньких кліток, поставлених одна на одну, співволодіння гризунів з тонкою шерстю. У спекотні дні сморід сечі віяв по домах. Щоб уникнути скарг, Карлос платив Ґумаро, трохи слабоумному молодому мулату, аби той мив дах тричі на день хлоркою і дезінфектантом.
Карлос дістав зі штанів кишеньковий ліхтарик і посвітив довкола. Осліплені, деякі шиншили почали бігати колом, ударяючися об ґрати. Інші попідводилися на лапках, намагаючись дізнатися, що відбувається. Карлос носив ліхтарик, щоб виявляти бродячих котів, ворогів його бізнесу. Коти просовували лапи в ґрати кліток, хапали шиншил за голови, кусали їхні мордочки, душачи, а потім роздирали на шматки, аби з’їсти.
Мій брат ховав в одній собачій буді іржаву однозарядну гвинтівку 22-го калібру. Якщо він натрапляв на бродячого кота, то діставав гвинтівку, націлював у голову й стріляв. Приціл у гвинтівки був неточний, і іноді постріл потрапляв у черево. Часто можна було наткнутися під машинами в гаражах на вмирущих котів – виючи від болю, вони тягли за собою пробиті нутрощі.
Шиншиловий бізнес розпочався тоді, коли один з дядьків подарував Карлосу на шістнадцять років самицю. Через кілька тижнів Карлос купив самця. Шиншили спарувалися, і менше ніж за два місяці з’явилися десять малюків. У якомусь журналі Карлос прочитав про неабияку цінність їхнього хутра. Він поїхав до центру і з’ясував, що один текстильний підприємець купує шиншилове хутро гуртом. Карлос спитав у батьків дозволу облаштувати на даху клітки й купив ще двадцять шиншил. Уже через півтора року він продавав щомісячно чотириста шкурок. Організував догляд так, аби самиці народжували в ритмі, якого вимагало виробництво.
Хоча Карлос заробляв чимало грошей на шиншилах, це не було основним його бізнесом.
Вологiсть
Я жив, розірваний між двома світами. Один – світ району, місце, свою належність до якого я відчував, моя територія вулиць і дахів. Другий – приватна школа, за яку з великими зусиллями платили мої батьки. Школа ученичків, що подорожували до Нью-Йорка і Європи. Школа, де треба було учительок називати «міс», де від нас вимагали говорити англійською на перервах і яка пишалася залізною дисципліною. Школа, яку я вважав такою собі в’язницею