не можна назвати цілісною, завершеною, визначеною пам’яткою. Це вже не романський, але ще й не готичний храм. Ця будова не має одного певного стилю. Собор Паризької Богоматері, на відміну від Турнюсського абатства, не має суворої і могутньої масивності, круглого й широкого склепіння, від наготи якого віє холодом, величної простоти будівель, основою яких є кругла арка. Він не схожий і на собор у Буржі, прекрасну, легку, багатообразну формою споруду, пишну, наїжачену, розквітлу стрілками склепіння. Не можна залічити Собор і до стародавньої сім’ї похмурих, таємничих, приземкуватих, наче придавлених круглим склепінням храмів, схожих, за винятком їхньої стелі, на єгипетські, цілком ієрогліфічних, жрецьких, символічних, більш обтяжених у своїх орнаментах ромбами й зиґзаґами, ніж квітами, більш квітами, ніж тваринами, більш тваринами, ніж людськими постатями, – творіння скоріше єпископів, ніж архітекторів; це перше перетворення мистецтва, наскрізь пройнятого теократичним та військовим духом, мистецтва, що брало свій початок у Східній Римській імперії й дожило до часів Вільгельма Завойовника. Неможливо віднести наш Собор і до другої сім’ї соборів, високих, легких, багатих на вітражі та скульптури; гостроверхих формою, сміливих поставою, общинних і громадських як політичні символи; вільних, вибагливих, невгамовних як твори мистецтва. Це перетворення архітектури, вже не ієрогліфічного, непорушного та жрецького, а художньо прогресивного й народного мистецтва, що починається після повернення з хрестових походів і кінчається за часів Людовіка XI. Отож Собор Паризької Богоматері – не суто романського походження, як перші, і не суто арабського походження, як другі.
Це будівля перехідного періоду. Саксонський архітектор закінчував споруджувати перші стовпи нефа, коли стрілчасте склепіння, принесене з хрестових походів, переможно лягло на широкі романські капітелі, призначені тримати тільки напівкруглі арки. Стрілчасте склепіння, неподільно пануючи відтоді, визначило стиль побудови Собору. Скромне й боязке спочатку, це склепіння розгортається, збільшується, але ще стримує себе, ще не сміє злетіти в небо своїми гострими шпилями, як це воно зробило згодом у безлічі чудових соборів. Його ніби ще стримує сусідство важких романських колон.
А втім, ці будови перехідного періоду від романського стилю до готики не менш цінні для вивчення, ніж будови чистого стилю. Вони відображають той відтінок у мистецтві, який без них був би втрачений. Це – прищеплення стрілчастого склепіння до півкруглого.
Собор Паризької Богоматері є особливо цікавим зразком такого різновиду. Кожен бік, кожен камінь цієї поважної пам’ятки є сторінкою не тільки історії країни, а й історії науки та мистецтва. Звернімо увагу хоча б на головні деталі: тоді як мала Червона брама і стовпи нефа є чи не найвитонченішим взірцем готики п’ятнадцятого століття, стовпи нефа своїм обсягом і вагою нагадують ще будівлю абатства Сен-Жермен-де-Пре епохи Каролінгів, ніби між часом спорудження врат і стовпів
