Свічка з жовтого воску освітлювала цю сцену ненажерливості та мрійливості.
Втамувавши голод, Гренгуар відчув деякий сором, бо на столі залишилося тільки одне яблуко.
– А ви не хочете їсти, панно Есмеральдо?
Дівчина заперечливо похитала головою і задумливо глянула на склепіння комірчини.
«Що там її зацікавило? – подумав Гренгуар, теж глянувши туди, куди й вона дивилася. – Не може бути, щоб її увагу привертала гримаса кам’яного карлика, вирізьбленого в центрі склепіння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».
Він гукнув:
– Панночко!
Вона, здавалося, не чула.
Він повторив голосніше:
– Панно Есмеральдо!
Марно, її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх. На щастя, втрутилася кізка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.
– Що тобі, Джалі? – жваво спитала циганка, ніби прокинувшись.
– Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову.
Есмеральда накришила хліб, і кізка почала їсти з її долоні.
Гренгуар не дав дівчині знову поринути в мрії. Зважився на делікатне питання:
– То ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком?
Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:
– Ні!
– А коханцем? – знову спитав Гренгуар.
Вона зробила гримаску й відповіла:
– Ні!
– А другом? – наполягав поет.
Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:
– Можливо.
Це «можливо», таке дороге для філософа, підбадьорило Гренгуара.
– А ви знаєте, що таке дружба? – спитав він.
– Знаю, – відповіла циганка. – Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.
– А кохання? – спитав Гренгуар.
– О! Кохання! – мовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. – Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це щось небесне!
І обличчя вуличної танцівниці засяяло дивовижною красою, яка, здавалося Гренгуарові, цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів, і глибоко вразило його. Рожеві й чисті уста дівчини всміхалися, чоло, непорочне і ясне, час від часу затуманювалось думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловне світло, що надавало всім її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Рафаель згодом відтворив у містичному злитті дівочої цноти, материнства й божественності.
– Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вів далі Гренгуар.
– Треба бути мужчиною.
– А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?
– У мужчини на голові шолом, у руці – меч, на закаблуках