Тим часом на вулицях ставало з кожною хвилиною темніше й тихше. Уже давно пролунав дзвін, закликаючи городян гасити світло, і тільки вряди-годи на вулиці траплявся перехожий або десь блимав у вікні вогник. Ідучи слідом за циганкою, Гренгуар забрів у заплутаний лабіринт вуличок, перехресть і глухих закутків навколо старого цвинтаря Безневинних немовлят. Усі ці вулички були схожі на клубок ниток, переплутаних котеням. «Вулиці, позбавлені всякої логіки!» – подумав Гренгуар, розгубившись серед безлічі поворотів, що по кілька разів приводили його на те саме місце. Проте дівчина, все більше прискорюючи ходу, впевнено йшла вперед, – видно, добре знала дорогу. Гренгуар, напевно, заблудився б, якби на одному з поворотів не помітив мимохідь ажурної верхівки восьмигранного ганебного стовпа на ринку, що чітко вирізнялася чорними контурами на тлі освітленого вікна якогось будинку на вулиці Верделе.
Дівчина вже давненько помітила, що за нею хтось іде; час від часу вона тривожно озиралась, а раз, скориставшися з промінчика світла, що вирвався з напівзачинених дверей пекарні, раптом зупинилася й пильно оглянула Гренгуара з голови до п’ят, а тоді зробила вже знайому йому гримаску й пішла, не зупиняючись, далі.
Це трохи збентежило поета: в чарівній гримасці безперечно була зневага й насмішка. Тож, похиливши голову, він почав рахувати каміння бруківки й ішов за дівчиною вже на деякій відстані. На одному з поворотів дівчина зненацька десь зникла, і раптом він почув її пронизливий крик.
Гренгуар прискорив ходу.
Вулиця губилася в темряві. Але намочене в оливі клоччя, що горіло на розі за чавунною огорожею біля підніжжя статуї Пречистої Діви, дало змогу Гренгуарові розгледіти циганку, – вона виривалася з рук двох чоловіків, які намагалися затулити їй рота. Бідолашна кізка наставила на них ріжки й перелякано мекала.
– Гей, варто, сюди! – крикнув поет і хоробро кинувся вперед.
Один з чоловіків, які тримали дівчину, обернувся, і Гренгуар побачив жахливе лице Квазімодо.
Він не кинувся тікати, але й не ступив більше жодного кроку вперед.
Квазімодо підійшов до нього, розмахнувся, і Гренгуар, відлетівши кроків на чотири, впав на брук; а горбань, несучи дівчину, що висіла у нього на плечі, мов шовковий шарф, швидко зник у темряві. Його спільник подався за ним, а бідна кізка, жалібно мекаючи, побігла ззаду.
– Рятуйте! Рятуйте! – кричала нещасна циганка.
– Стійте, негідники, відпустіть дівку! – прогримів голос вершника, що несподівано виїхав із-за рогу сусідньої вулиці.
То був ротмістр королівських стрільців, озброєний з ніг до голови, з шаблею наголо.
Вирвавши з рук остовпілого Квазімодо циганку, він посадив її поперед свого сідла; страшний горбань, отямившись від подиву, хотів було кинутись до нього, щоб відібрати свою здобич, але в цю мить з’явилося п’ятнадцять чи шістнадцять озброєних палашами