Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари Гюго. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Виктор Мари Гюго
Издательство: OMIKO
Серия: Бібліотека світової літератури
Жанр произведения: Исторические любовные романы
Год издания: 1831
isbn:
Скачать книгу
сюди не тільки тому, що тут палала сотня в’язок хмизу.

      На просторій, вільній місцині, між натовпом і вогнищем танцювала молода дівчина.

      Гренгуар, цей філософ-скептик, цей іронічний поет, був так зачарований блискучим видінням, що в першу мить не міг збагнути, хто вона, та дівчина, – людська істота, фея чи ангел.

      Вона була невисока, хоча й видавалась високою, такий стрункий та зграбний був її тонкий стан. Вона була смуглява, проте легко було догадатися, що при денному світлі її шкіра мала чудовий золотавий полиск, як у андалузок та римлянок. Маленька ніжка в гарненькому вузенькому черевичку теж була мов у андалузки, так легко вона ступала. Дівчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимі, недбало кинутому їй під ноги, і щоразу, коли її сяюче личко оберталось до вас, її великі чорні очі засліплювали вас, наче блискавка.

      Усі погляди були прикуті до неї, люди стежили, затамувавши подих, роззявивши роти. Дівчина танцювала під звуки баскського тамбурина, який її округлі руки підносили над головою; тоненька, бистра мов оса, в золотистому корсажі й барвистій спідниці, що розвівалася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, блискучими очима – вона видавалась неземною істотою.

      «Далебі, – подумав Гренгуар, – це саламандра, німфа, богиня, це вакханка з гори Менад!»

      У цю мить одна коса «саламандри» розплелася, і мідна монета, що була до неї прив’язана, покотилася по землі.

      – Е, ні, – сказав поет, – вона циганка.

      Міраж розвіявся.

      Дівчина знову почала танцювати. Вона взяла долі дві шпаги, притулила вістрями до чола й заходилась обертати їх в одному напрямі, сама кружляючи в протилежному. Справді, це була звичайнісінька циганка. Та хоч яке велике було Гренгуарове розчарування, видовище не втратило для нього своєї принадності й чарівності. Яскраво-червоне світло святкового вогнища падало на обличчя людей, на смугляве чоло танцюристки і кидало блідий відблиск і хитливі тіні в глиб майдану, на чорний, потрісканий фасад старовинного «Будинку з колонами» з одного боку й на розпростерті кам’яні рамена шибениці – з другого.

      Серед тисяч освітлених полум’ям вогнища облич вирізнялося одне, суворе, замкнуте й похмуре лице чоловіка, який стежив за танцюристкою особливо пильно. Невідомий, одяг якого не можна було розгледіти за натовпом, мав, здавалося, не більше, як тридцять п’ять років, а проте був уже лисий. Тільки на скронях у нього лишилося кілька пасом рідкого сивуватого волосся; високий і широкий лоб його вже вкривали зморшки, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя й глибока пристрасть. Він не зводив очей з циганки, і поки шістнадцятирічна дівчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалі похмуріше. Час від часу у нього то виривалося зітхання, то появлялась усмішка на устах, але усмішка була ще гіркіша, ніж зітхання.

      Нарешті дівчина, задихавшись, зупинилась,