Декорації не змінились. Газети лежали на своєму місці, гість – у кріслі-гойдалці. Хіба що чашка зі слідами кави свідчила про те, що дивний пан, імені якого він поки не знав, рухався за його відсутності. Тарас Адамович поставив на стіл запарник і тарілку й повернувся по чайник та чашки. Гість повільно розплющив очі. Тарас Адамович поставив на стіл чашки, наповнив їх ароматним напоєм.
– Потрібна ваша думка, – звернувся він до гостя.
– З якого питання? – не зрозумів той.
– Скуштуйте, – підсунув до нього тарілку господар.
Гість недовірливо подивився на нього.
– А що це? – перепитав.
– Скуштуйте. І скажете мені своє враження, – не відступав господар.
Вибору в гостя не було, тож він приречено взяв до рук хліб і відкусив шматочок. Здивовано звів брови, підсунув до себе чашку з чаєм і вже з більшим ентузіазмом з’їв увесь шматок.
– Що скажете?
– Це щось неймовірне!
– D’accord![4] – відповів господар, уявляючи обличчя мосьє Лефевра, якому він описуватиме смак конфітюру.
Налив чаю й собі, відкусив шматочок хліба з конфітюром. З сиром і справді поєднується чудово. З цукром не помилився. Цибуля ніжно-солодка, сир трішки розплавився на теплому хлібці. Ідеальний варіант сніданку. Згадав про свого гостя, подивився на нього.
– Що ж, тепер можемо перейти до справи.
Той апетитно наминав черговий бутерброд, відкинувшись на спинку крісла-гойдалки. Знову витончено-елегантний, як Парис у Спарті.
– До справи? – як луна перепитав він у Тараса Адамовича. Потім, ніби прокинувшись, знов перетворився на розхристаного дивака:
– Тарасе Адамовичу! Ви повинні мені допомогти!
Початок не надто надихав. Тарас Адамович відсунув чашку, чекаючи пояснень.
– Я… О, я навіть не відрекомендувався, – прохопився він. – Олег Іраклійович Щербак.
Він встав, картинно схилив голову і кілька прядок волосся впало йому на лоба. Тарас Адамович підвівся своєю чергою, кивнув на знак привітання, простягнув руку:
– Моє ім’я ви знаєте, не бачу сенсу його повторювати. Прошу, сідайте.
– Дякую.
Гість повернувся в крісло, Тарас Адамович сів на стілець. Що ж принесло цього Олега Іраклійовича в його пенати?
– Я… розумієте, Тарасе Адамовичу. Я вчора бачив вас у сквері…поблизу Вищих жіночих курсів. Ви говорили з Мірою Томашевич.
Тарас Адамович не переривав, гість змінив позу, відкинув волосся з лоба, схопився за комірець, на секунду завмер у неприродній скособоченій позі й продовжив:
– Ви говорили з Мірою про її сестру, чи не так?
Тарас Адамович уважно вивчав його обличчя. Акуратно виголене обличчя, прямий тонкий ніс, скуйовджені пасма волосся. Хто цей дивний відвідувач. Чого він сюди прийшов?
– Я… певно, мені слід пояснити. Розумієте,