На Дмитрівській він остаточно виринув з потоку думок, звичним рухом підхопив валізку і вийшов з трамвая. До будинку зі скульптурою Мінерви лишалось кілька кварталів.
– А поруч – яр, де випробовують моделі літаків, – розповідав йому і всій ватазі друзів малий Івась, один з поціновувачів варення Тараса Адамовича. Отже, інтереси Івася солодощами не обмежувались.
– Ти звідки знаєш? – насмішкувато перепитав товариш, – там уже кілька років, як не випробовують.
– Брат казав… – ледь чутно прошепотів малий.
– Там юнкерська школа й поранені, – завважив інший хлопчак. Вони цілою зграєю осіли на подвір’ї Тараса Адамовича: допомагали чистити цибулю. Витираючи сльози однією рукою, смаглявий Павло авторитетно заявив:
– Ні, юнкерську школу перевели. Знов повернулись курсистки.
Київські жіночі курси й справді повернулися з евакуації в будівлю, яку звели спеціально для них. Скульптура Мінерви не надто пасувала юнкерській школі. Шпиталю теж, розмірковував Тарас Адамович, більше прийшлися б Панакея чи Ясо. Але в часи війни – не обирають.
Сферичний купол, плавні округлі лінії будівлі, темні спідниці й білі блузи курсисток у капелюшках. Осінь тепла, на перервах дівчата – на вулиці, не ховаються в авдиторіях. Поблизу сквер з фонтаном. Він прийшов сюди невипадково.
Міра Томашевич сказала худорлявому слідчому, якому бракувало вміння варити каву, що чекатиме на нього щоранку в сквері біля фонтана – в перерві між першою та другою лекціями. Тож якщо в пана Менчиця виникнуть додаткові запитання, йому нескладно буде її знайти.
– Що ж, чудово, – сказав Галушко молодому слідчому, – я зустрінусь з Мирославою Томашевич завтра зранку.
Тінь смутку лягла на обличчя пана Менчиця після цих слів. Певно, він уже мав додаткові запитання до сестри балерини.
Вона помітила його першою. Виринула з-за струменя води, відстукала підборами три кроки, зупинилась в очікуванні. Чи то, вийшовши з будівлі курсів, одразу завважила його згорблену постать із валізкою в руках, чи раптово натрапила оком на знайоме обличчя, яке незвично було бачити в цьому сквері.
– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу.
– Доброго ранку, панно Томашевич, – і відразу зазначив, аби не витрачати час на зайві розпитування: – Я говорив з паном Менчицем.
Мирослава мовчала. Чекала. Сказати їй зараз те, що збирався, означало б узяти на себе велику відповідальність і купу клопоту на додачу. Тоді можна забути про спокійне розмірене консервування, можливо, він навіть пропустить період дозрівання останніх томатів, які зазвичай найсолодші. З цибулевим конфітюром уже виникли проблеми, про які зараз не хотілось думати. А ще він так і не прочитав листа від мосьє Лефевра, а от-от має прийти ще один – від гера Дитмара Боє з ельзаського Кольмара.
Гер Боє почав розігрувати дебют двох коней, Тарас Адамович