А от як її підхопив вихор, вона не пам’ятала.
Засипавши вогонь землею та відійшовши десь із півкілометра, Ден знайшов якісь руїни, що, мабуть, були розвалені ще кількасот років тому. Від дощу – якщо буде дощ – він нас не захистить, проте у випадку чого оборонятися буде легше.
– Пане Ма Тин, я покараулю решту ночі.
В моїх вухах калатали церковні дзвони, ноги підкошувалися. У попередньому житті мені не везло з жінками. Ну, бувало, але ті, до кого я відчував щось більше… Вони чомусь сміялися просто мені в обличчя. Я так і не втямив, чому.
Зовнішність у мене була звичайнісінька – але чомусь інші хлопці зі звичайною зовнішністю рідко надовго залишалися без пари… Та що там зовнішність! Одна з тих, що сміялася з моїх залицянь, вийшла заміж за алкоголіка, завідомо знаючи, що він алкоголік. А Філіпа… Майнула гидка думка: «Куди вона подінеться?» Якби вона відштовхнула мене, я б не став наполягати. Але вона відповіла на мій поцілунок, і коли я почав розпускати шнурування ліфу, допомогла. І потім… відповідала…
…Я прокинувся від того, що Ден затис мені рота долонею і показав очима на стіну. Я обережно підкрався. Вже був білий день. На галявині знаходилося дві… Дві снігові людини! Два волохатих велета – кожен більш, як два метри довжини. Проте один озброєний цянем і палицею. А другий – кістенем. Через плече в нього – камінь на ліані.
Науковий редактор. Стародавні та середньовічні китайські джерела переповнені описами багатьох видів людиноподібних та мавпоподібних істот, причому про синсинів та фейфеїв є свідчення зі слів очевидців, що деяких з них вдавалося навчити розмовляти китайською мовою. Зберігся малюнок, де фейфей озброєний китайською шаблею. Інформація про синсинів дуже подібна, а про фейфеїв абсолютно зівпадає з інформацією про «снігових людей» з Тибету та про аналогічних істот з Монголії, Туркестану, островів Індонезії та Африки.
На численних китайських малюнках явно зображені два різних види гомінідів, причому в обох випадках деталі, крім дрібних, співпадають – на малюнках, автори яких відділені один від одного сотнями років та сотнями кілометрів.
…Я простягнув руку до рушниці але зрозумів, що вони обидві ґнотові! А жодний вогонь ніде не горить. На щастя, не горить, бо ці невідомі потвори могли б побачити відблиски, або почути потріскування, або навіть відчути запах. Але якщо ми почнемо бити кременем по кресалу, то вистрелити вже не встигнемо. Тобто у нас є один постріл (якщо не буде осічки), причому стріляти з пістоля можна лише з кількох кроків. А вдвох порубати таких двох було неможливим, не смішить мої босі ноги.
Я подумки вилаяв Клауса – він, як і більшість голландських колоніальних офіцерів, був певен, що ґнотова рушниця краща за крем’яну, бо не дає осічок та унеможливлює випадковий постріл. Я, правда, підняв пращу, яку поклав поряд з собою – але не факт, що влучу в голову, та й знову