– А Гаркун-Задунайський тут у вас?
– Гарку-у-н? – перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене. – Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?
– Нєт… так… А что такоє?
– Нічево… Я думав… Нєт, нічего… Да, он був у нас… Тєпєр он на другую квартіру… Ет! Ето такой человєк! – умить з презирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітрець і пух закрутився по хаті.
– Гаркун, он такой человєк, – зараз же знов повернувся він до мене. – Єсли ви імєєтє к нему какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у нього дєньги… О! І тогда он будет – ша! А єсли он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори – усьо благородниї люді, а он шарлатан какойсь… Ми йому вигналі з нашої гостініци, так он завьоз наші 10 карбованців і годі! Босяк і больше нічево!..
– Отакої! – подумав я й замовк. І більше про «антре-преньора і режісьора руско-малоруской трупи» вже не мав охоти розпитувати.
Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут яку-небудь роботу. Вмить почув я легке стукання у двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене йти в цьому городі та ще й у таку ранню добу.
– Ввійдіть! – гукнув я, дивуючись. «Певно, Лейзер з самоваром», – згадав я й заспокоївся.
Коли ж ні! У дверях з’явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. У синій суконній чумарці, таких же штанях у чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій; постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького смирного єврейчика.
– Удівляєтєсь? – гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє принаймні. – І, конєчно, поражаєтєсь?
Я таки справді і здивувався, і «поразився».
– Позвольте отрекомендоваться: Гаркун-Задунайскій, антре-преньор і режісьор руско-малоруской мєстной трупи. Очень пріятно!
Шаркнувши ногою, він схопив мою руку й шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю й щось, не пам’ятаю вже що, пробурмотів і собі.
– Позволітє? – шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на ньому, промовив:
– Фу! Пріпекаєт сєгодня! Абсолютно жарко будєт! Фу!
Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мнє сіє?» – думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун утирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.
– Но… позвольтє… – опам’ятався я, нарешті. – Как же ви… Откуда же ви узналі, что я… прієхал… То… єсть… я просто нє понімаю. Откуда ви меня знаєтє?
– Я? – загорлав він знову й зареготався так, як, мабуть, ніхто й ніколи тут не реготався,