Однак, жодна з нас не мала великої охоти сідати досередини. У всіх крутилось на думці одне: що як ми увійдемо і не зможемо вийти? А ввечері на нас чекає перший півфінал «Євробачення», Кришталева зала, пишнота, вечірні сукні, ВІП-ложі!..
Оскільки після смерті чоловіка я почуваюся наполовину хозаркою (і лише наполовину – сербкою), я хоробро виснувала, що двері функціонуватимуть безвідмовно, щойно ми виберемося з місця, захищеного біополями, непідвладними людським технологіям, і сіла. Все, що мусило трапитись, уже трапилось, подумала я.
Так і було. Біля музею дверцята легко відчинилися, і ніколи опісля не створювали проблем. Ми прогулялися ультра-екстра-гіпермодерним інтерактивним музеєм, яким міг би похвалитися хоч би й Париж. В офіційній обстановці директорка була геть іншою – підкреслено професійною, діловою, раціональною. Як я й казала – усе, що мусило трапитись, уже трапилось.
По дорозі в Баку вуха нам знову заклало, як ото коли злітає чи сідає літак. Нас охопило легке запаморочення. Гобустанські фреквенції, без сумніву, діяли на первинному, чуттєвому рівні.
Я не могла дочекатися повернення у готельний номер, аби впасти в ліжко і хоча б ненадовго забути про Гобустан, його духів, і звільнити в собі хоча б крихітне місце для вечірніх вражень з «Євробачення». Але безуспішно. У передпокої номера лежала записка:
Шановна пані, кав’яр у холодильнику, решту подарунків Фундації Алієвих знайдете самі.
Я роззирнулася. На ліжку були нагромаджені дорогі оксамитові коробки, а на підлозі лежала величезна сумка з унікальним східним килимом.
Я сіла і розплакалась.
Хто ж, на Бога, ті азербайджанці, і чим я заслужила все це?
Килим як захищений вид
Отже, я сиділа в Баку, в готелі «Лендмарк» на березі Хозарського моря і плакала.
Поряд мене лежали дари Азербайджану: збаночки з кав’яром, кришталеві чарочки у позолочених підставках для чаю по-східному, срібне блюдо із вигравіруваними промінчиками вогню – символом полум’яної азербайджанської країни. І дорогоцінний східний килим.
– Хто ж, на Бога, ті азербайджанці, і чим я заслужила все це?! – знову запитала я себе.
Сльози очищують, і мені стало очевидно, що я – лише посередник, що дари призначаються Сербії, Мілораду Павичу і «Хозарському словнику». Треба було прийняти цю відповідальність із гідністю.
Я витягла килим зі спеціальної шкіряної сумки. Він був запакований у тонесенький шарудливий папір. Зверху лежала сніжно-біла із золотом візитівка. На ній – лише ім’я й нічого