– Ну ж бо, сміливіше… – доброзичливо заохотив він співрозмовника. – Я розумію, що доручення мого любого тестенька не завжди бувають приємними.
Найтон прокашлявся. І суто офіційним тоном, із якого силкувався прогнати ніяковість, видав:
– Містер ван Олдін прислав мене зробити вам певну пропозицію.
– Пропозицію? – На якусь мить Дерек виказав свій подив. Позаяк перші ж Найтонові слова стали зовсім не тими, на які той очікував. Він запропонував гостеві цигарку, закурив сам і знову плюхнувся в крісло. – То, кажете, пропозицію? Звучить досить таки цікаво.
– Мені продовжувати?
– Так, прошу. І вибачте за моє здивування: просто в мене таке враження, що мій любий тестенько дав слабину після наших вранішніх теревенів. А це якось не в’яжеться із сильними людьми – Наполеонами фінансів і таке інше. І вказує… хм, так, гадаю, вказує на те, що його позиції не такі неприступні, як він собі уявляв.
Найтон увічливо вислухав цей невимушений, іронічний монолог, але на його безпристрасному обличчі не відбилося жодних емоцій. Дочекавшись, доки Дерек закінчить, він тихо промовив:
– Я викладу її якомога коротше.
– Слухаю вас.
Секретар не дивився на свого візаві. А його голос звучав грубувато й по-діловому.
– Суть справи така: як вам відомо, місіс Кеттерінґ збирається подати на розлучення. І якщо ви не чинитимете цьому перешкод, то отримаєте сто тисяч у день набуття постановою чинності.
Дерек, який саме запалював цигарку, так і застиг із сірником у руці.
– Сто тисяч! – різко кинув він. – Доларів?
– Фунтів.
Щонайменше хвилини зо дві панувала мертва тиша. Кеттерінґ, насупивши чоло, мізкував. Сто тисяч фунтів. Це означало, що він зможе й далі утримувати Мірей і вести своє приємне, безтурботне життя. А ще виходило – ван Олдін щось знав. Тесть був не з тих, хто платить просто так. Дерек підвівся і став біля каміна.
– А в разі моєї відмови від його щедрої пропозиції? – з холодною, іронічною ввічливістю поцікавився він.
Найтон зробив вибачливий жест.
– Запевняю вас, містере Кеттерінґу, – щирим тоном видобув він, – що я вкрай неохоче прибув сюди з таким посланням.
– Усе гаразд, – кинув той. – Не гнітіть себе: це не ваша провина. А все ж… я поставив вам запитання – тож звольте дати на нього відповідь.
Співрозмовник також підвівся. І проказав навіть більш неохоче, ніж щойно:
– У разі вашої відмови від цієї пропозиції, містер ван Олдін доручив мені без недомовок пояснити, що він збирається довести вас до зубожіння. От і все.
Кеттерінґ підняв брови, але не розгубив свого безжурного, грайливого тону.
– Отакої! – озвався він. – Гадаю, це йому до снаги. Я, поза сумнівом, навряд чи зможу довго опиратися мільйонщику-американцю. Сто тисяч! Якщо збираєшся когось підкупити – украй важливо підійти до цього ґрунтовно. А якби я сказав, що за двісті вчиню, як він хоче – і що б ви тоді робили?
– Передав би ваші слова містеру ван Олдіну, – холодно