Чоловічок вийшов до Сени, перетнув міст і опинився в одному з найменш респектабельних паризьких кварталів. А там зупинився перед високим, занехаяним будинком і піднявся у квартиру на п’ятому поверсі. Заледве постукав у двері, як їх відчинила жінка, яка вочевидь очікувала на його появу. Вона не привіталася з ним, але допомогла зняти пальто й провела в кімнату, умебльовану з дешевим шиком. Приглушене брудним рожевим абажуром, електричне світло пом’якшувало, але не могло приховати ані товстого шару грубого макіяжу, ані широких монгольських вилиць на її обличчі. Як щодо професії, так і національності Ольги Демірової сумніватися не доводилося.
– Все гаразд, маленька?
– Все гаразд, Борисе Івановичу.
Кивнувши, той пробурмотів:
– Хвоста за мною ніби не було.
Але в його голосі бриніла тривога. Він підійшов до вікна, злегенька розсунув фіранки і обережно визирнув назовні. А відтак різко відсахнувся.
– На тротуарі навпроти – двоє чоловіків! І здається мені… – Він змовк і заходився гризти нігті: мав таку звичку, коли нервував.
Росіянка похитала головою – неквапливо й заспокійливо.
– Вони стояли там іще до вашого приходу.
– А все ж у мене таке враження, наче вони стежать за будинком.
– Можливо, – байдуже погодилася та.
– Але ж тоді…
– То й що? Навіть коли вони і знають – на хвіст же упадуть не вам.
На його губах промайнула жорстока посмішка.
– А й правда, – погодився він.
Хвилину-другу в задумі помовчав, а відтак зауважив:
– Цей клятий американець здатен подбати про себе не гірше за інших.
– Схоже на те.
Чоловік знову підійшов до вікна.
– Серйозні хлопці, – промимрив він зі смішком. – І, боюся, добре відомі поліції. Ну-ну, братці апаші,[2] вдалого полювання.
Ольга Демірова похитала головою.
– Якщо цей американець і справді такий, як про нього подейкують, двійку полохливих бандюг тут не впоратись. – Вона помовчала. – Цікаво…
– Що?
– Нічого. Просто двічі за вечір вулицею проходив якийсь чоловік – чоловік із сивиною.
– То й що?
– А те. Проходячи повз цих двох, він впускав рукавичку. А один з них піднімав її і повертав господарю. Заяложений прийом.
– Ти хочеш сказати… що той чоловік із сивиною… їх і найняв?
– Щось на кшталт цього.
Візитер розтривожився й занервував.
– А ти певна, що пакунок на місці? Цілий і неушкоджений? Про це забагато базікали… просто страх як багато.
І знову заходився гризти нігті.
– Погляньте самі.
Схилившись над каміном, вона спритно розгребла вугілля і з-під нього, з самої середини, з-поміж клубків зіжмаканих газет дістала довгастий, у брудну ж таки газету загорнутий сувертень і простягнула його чоловічкові.
– Винахідливо, – сказав той, схвально кивнувши.
– Квартиру обнишпорювали двічі. Навіть матрац на ліжку розпороли.
– От я й кажу, – промимрив він, – забагато базікали. Усі ці спроби набити ціну були помилкою.
А сам тим часом розгорнув газету. Всередині виявився невеличкий пакунок, замотаний у коричневий папір. Його він, звісна річ, теж розгорнув, перевірив вміст і швидко загорнув назад. Чоловічок саме закінчував, коли різко задзеленчав електричний дзвінок.
– А цей американець пунктуальний, – сказала Ольга, кинувши погляд на стінний годинник.
І вийшла з вітальні. А за хвилину повернулася, ведучи незнайомця – кремезного, широкоплечого чоловіка, чиє заокеанське походження було очевидним. Його проникливий погляд ковзнув із однієї на іншого.
– Мсьє Краснін? – увічливо поцікавився він.
– Це я, – сказав Борис. – Мушу перепросити за… незвичність обраного місця зустрічі. Але секретність понад усе. Я… мені за жодних обставин не можна виявитися причетним до такої справи.
– Он як? – не менш люб’язно перепитав той.
– Ви ж бо дали слово – чи не так? – що жодна з подробиць продажу не розголошуватиметься. Це одна з умов нашої… трансакції.
Американець кивнув.
– Із цього приводу ми вже порозумілися, – байдужим тоном промовив він. – Тож чому б вам тепер не показати товар?
– А гроші – асигнаціями – у вас із собою?
– Так, – відповів той, не роблячи, однак, жодної спроби пред’явити їх.
Якусь мить повагавшись, Краснін жестом вказав на невеличкий сувертень на столі.
Американець узяв його та розгорнув паперову