Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Агата Кристи
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия: Еркюль Пуаро
Жанр произведения: Классические детективы
Год издания: 1928
isbn: 978-617-12-7342-9
Скачать книгу
промовила вона, потискаючи руку Кетрін. – Та що там – кожен у селі зрадіє.

      – З вашого боку дуже люб’язно завітати, щоб сказати мені це, – відповіла та. – Я так і сподівалася, що ви зазирнете, бо хотіла спитати у вас, як там Джонні.

      – Ох! Джонні… Що ж…

      Джонні був найменшим сином місіс Гаррісон. І за хвилину та вже довго й нудно розводилася про сильно збільшені мигдалини та аденоїди мізинника. Кетрін співчутливо слухала. Старих звичок нелегко позбутися. А вміння вислуховувати ось уже десять років як було її жеребом. «От не пригадую, люба: я коли-небудь розповідала тобі про флотський бал у Портсмуті? Коли лорд Чарльз зробив комплімент моїй сукні?» Компаньйонка приязно, терпляче відповідала: «Здається, так, місіс Гарфілд, але я вже забула. Може, розкажете ще раз?» І літня леді починала з місця в кар’єр – із численними запинками, поправками та щойно пригаданими деталями. А Кетрін у піввуха слухала, автоматично вставляючи в паузах саме те, що й хотіла почути від неї стара…

      І от тепер, із тим же дивним відчуттям двоїстості, до якого привчилася, вона вислуховувала місіс Гаррісон.

      Наприкінці півгодинного монологу та раптом похопилася.

      – Я все про себе і про себе! – вигукнула вона. – Але ж я прийшла поговорити про вас та про ваші плани на майбутнє.

      – Мені поки що про них нічого не відомо.

      – Люба моя – та не залишитеся ж ви тут.

      Її наполоханий тон викликав у Кетрін усмішку.

      – Ні. Гадаю, мені кортить помандрувати. Розумієте, я не надто побачила світу.

      – Ще б пак. Це, звісна річ, було жахливе життя: просидіти тут сиднем стільки років.

      – Не знаю, – відказала та. – Воно давало мені чимало свободи.

      Міс Ґрей вловила охання співрозмовниці і трішечки зашарілася.

      – Це, поза сумнівом, звучить по-дурному – таке ось бовкнути. Звісно, у суто фізичному сенсі вільних часин у мене було небагато…

      – Та де вже там… – зітхнула місіс Гаррісон, пригадуючи, що Кетрін рідко перепадала така корисна річ, як «вихідний».

      – Але чомусь зовнішня зв’язаність дає багато внутрішньої свободи. Ваші думки нічим не обмежені. У мене завжди було чудове відчуття психологічного привілля.

      Гостя похитала головою.

      – Цього мені не зрозуміти.

      – О! Зрозуміли б, якби побули на моєму місці. Але я все одно відчуваю, що прагну змінити оточення. Мені хочеться – ну, хочеться, щоби щось сталося. О! Не зі мною – я не про це. Хочеться опинитися у вирі подій – якихось захопливих – навіть якщо й усього лише спостерігачкою. Бачте, у чім річ: у Сент-Мері-Мід нічогісінько не відбувається.

      – Істинна правда, – із жаром погодилася місіс Гаррісон.

      – Спершу я поїду в Лондон, – повела далі Кетрін. – Мені у будь-якому разі треба зустрітися з адвокатами. А відтак, гадаю, майну за кордон.

      – І правильно зробите.

      – Але, звісно, насамперед…

      – Що?

      – Мені необхідно розжитися одягом.

      – Саме це я і сказала Артуру сьогодні вранці! – вигукнула лікарева дружина. – Знаєте, Кетрін, ви ж бо, напевно, могли б стати