Він уже кілька разів намагався листовно примиритися з міледі, лише для того (я в цьому твердо переконаний), щоб зробити їй неприємність. Але до нас у дім він прийшов уперше. Мені кортіло сказати йому, що в міледі гості. Але диявольський вираз його обличчя злякав мене. Я пішов передати його доручення і, за власним його бажанням, залишив полковника чекати відповіді в холі. Слуги витріщились на нього, стоячи віддалік, наче він був ходячою руйнівною машиною, начиненою порохом і ядрами, і міг щохвилини вибухнути серед них.
У міледі теж є крупинка – не більше – фамільної гарячковості.
– Скажіть полковникові Гернкаслу, – відповіла вона, коли я передав їй доручення її брата, – що міс Веріндер зайнята, а я не хочу його бачити.
Я намагався умовити міледі дати ввічливу відповідь, знаючи, що полковник не схильний до тієї стриманості, якою звичайно володіють джентльмени. Зовсім даремно! Фамільна гарячковість обернулась тепер проти мене.
– Коли мені потрібна ваша порада, – сказала міледі, – ви знаєте, я сама звертаюсь по неї. А зараз я у вас не прошу поради.
Я пішов з цим дорученням, взявши на себе сміливість передати його в новому й виправленому вигляді.
– Міледі і міс Речел жалкують, що вони зайняті, полковнику, – сказав я, – і просять вибачити за те, що вони не матимуть честі побачитися з вами.
Я сподівався від нього вибуху навіть при тій ввічливості, з якою я передав відповідь міледі. На мій подив, нічого подібного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши ці слова з неприродним спокоєм. Очі його, сірі, блискучі, з хвилину були звернуті на мене; потім він засміявся. Сміявся не вголос, як інші люди – сміх його бринів десь всередині тихо, зловтішно із страшною люттю.
– Дякую вам, Беттередж, – промовив він, – я пам’ятатиму день народження моєї племінниці.
З цими словами він повернувся й вийшов з будинку.
Коли через рік знову настав день народження міс Речел, ми почули, що полковник лежить хворий в ліжку. А ще через півроку, – тобто за півроку до того часу, про який я зараз пишу, – міледі одержала листа від одного вельмишановного пастора. Він сповіщав їй про дві дивні сімейні новини. По-перше, що вмираючи полковник простив свою сестру, по-друге, що він простив і всіх інших і прийняв свою смерть дуже повчально. Я сам (незважаючи на єпископів і пасторів) маю щиру повагу до церкви, але в той же час твердо переконаний, що високоповажний Джон постійно перебував у полоні диявола і що останній огидний вчинок у житті цього підлого чоловіка був той, що (з дозволу сказати) він обдурив священика.
Ось, коротко, і все, що я розповів містерові Френкліну. Я помітив, що він слухає дедалі уважніше і що розповідь про те, як сестра відмовилась прийняти полковника в день народження його племінниці, здавалось, вразила містера Френкліна, немов постріл, що влучив у ціль. Хоч він і не признався,