– На вас чекає жарена баранина й пудинг із салом! – сказав я. – Ідіть зараз же обідати. Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли філософствуєш на голодний шлунок!
Я говорив суворим тоном, відчуваючи природне обурення (в мої роки) на двадцятип’ятирічну жінку, що говорить про смерть.
Вона, здавалось, не чула моїх слів; поклавши руку на моє плече, втримала мене біля себе.
– Мені здається, що це місце причарувало мене, – сказала вона. – Воно мені ввижається уві сні; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаєте, містере Беттередж, я така вдячна і стараюся заслужити вашої доброти й довір’я до мене міледі. Але іноді запитую себе, чи не занадто спокійне і добре життя тут для такої жінки, як я, після всього, що я перенесла, містере Беттередж, після всього, що я перетерпіла. Я почуваю себе більш самотньою серед служниць, аніж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Міледі і начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такої жінки, як я, є чесні люди. Не лайте мене, милий, добрий містере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говоріть міледі, що я невдоволена. Я задоволена всім. Лише іноді в мене буває неспокійна душа, от і все.
Вона зняла руку з мого плеча і раптом показала на піски.
– Гляньте! – промовила вона. – Хіба це не дивовижно? Хіба це не страшно? Я бачила це безліч разів, але воно завжди для мене нове, ніби я ніколи не бачила його раніше!
Я глянув, куди вона показувала. Почався приплив, і страшний пісок заколивався. Широка коричнева поверхня його повільно то підіймалась, то опускалась, а потім вкрилася брижами і вся затремтіла.
– Знаєте, на що це схоже? – сказала Розанна, знову схопивши мене за плече. – Схоже на те, ніби сотні людей задихаються під цим піском, – люди силкуються вийти на поверхню і потопають все глибше і глибше в його страшній безодні! Киньте камінь, містере Беттередж. Киньте камінь і дивіться, як його всмокче в пісок!
От навіжені розмови! Ось як голодний шлунок впливає на розтривожену душу! Я хотів було відповісти (правда гостро, але на користь бідолашній дівчині, запевняю вас!), коли раптом почувся голос із-за піщаних горбів, який гукав мене.
– Беттередж! – долинав чийсь голос. – Де ви?
– Тут! – вигукнув я у відповідь, не розуміючи, хто б це міг бути.
Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бік, звідки лунав голос. Я сам збирався було вже підвестись, але тут мене вразила раптова зміна в обличчі дівчини.
Її щоки вкрилися таким чудовим рум’янцем, якого я ніколи не бачив у неї раніше; вона вся ніби проясніла від якогось безмовного й радісного подиву.
– Хто це? – спитав я.
Розанна повторила моє ж запитання.
– Хто це? – сказала вона тихо, швидше до самої себе, аніж до мене.
Не підводячись із піску, я повернувся і