Колись ти й місто своє постійно мав перед очима, все, в цілості, воно було співмірним тобі, а ти – йому, який їхав, таке й здибав, ти щиро хотів бути співцем цього краю, цього міста, достатньо безликого, достатньо байдужого, та все ж таки рідного, свого, якому вибачаєш усе тільки з причини порідненості. Ти намагався писати про нього вірші й прозу, можливо, виходило не дуже, бо не дуже було про що писати. Дрібні теми й дрібненькі-дрібнюсінькі варіації на них. Потім ти написав кілька п’єс, у яких взагалі не було реального антуражу, – і тобі вдалося. Ті п’єси переклали, поставили, і далі ти писав уже тільки так – вимислюючи світ з його деталями, підробицями, заселяючи його так само вимисленими, штучними персонажами. Створити уявний світ виявилось легше, ніж давати ради світові реальному. Але тебе такий стан справ влаштовував. Бо ж письменник-реаліст – це така сумна постать в сьогоднішній час…
Праворуч, в оточенні ялинок, ялівцю і ще якоїсь ялової зелені – Управління лісів. Чи – лісами, хто його зна, як правильно. Чи, може, господарства, також лісового. Адже Ровенщина – край лісовий, як, до речі, й Волинь, куди ти сьогодні вранці збирався запросити Ізабеллу й Маульвюрфа на гриби. Скільки ж це часу минуло з того сонячно-туманного ранку, в який, здається, ніщо не віщувало… Ось і знов літературщина поперла з тебе, письменнику Ецірване…
Ліворуч, у глибині вулички з похиленою серед тротуатру вербою – готель «Мир», огороджений колючим дротом. Напевно, правду розповідають, що в цей готель, який нависає над Стіною своїми дев’ятьма поверхами, не поселяють нікого, крім співробітників органів, переважно приїжджих з Києва, і що вони, ці співробітники, ведуть з готелю спостереження й прослуховування Західного сектора. А он попереду вже й викрут Стіни, попід ним постаті в плащах кольору хакі. Вони бачать ваше авто й відступають під саму Стіну, на крок назад, кивають Самчукові, який пригальмовує і, ледь відчинивши дверцята, про щось перемовляється з одним плащем. У цей час Микола Іванович відкручує праве віконечко й викидає за нього недопалка, якого вже давно досмоктав, загасив делікатним плювком, але тримав у долоні, бо у «Волзі» немає попільнички. Ти свого бичка просто непомітно притоптав на ґумовому килимку під ногами. Некультурно, але ж твоєї вини у відсутності попільнички немає ніякої. Цікаво, чи вчинив би ти так само там, у себе, по той бік Стіни? Чи це вже тутешня атмосфера так на тебе вплинула?.. Шлойма подумав, що не може відповісти на це питання з певністю. Самчук зачинив дверцята, підгазував і, повільно вивертаючи ліворуч, під’їхав уздовж Стіни до сходів перед розчиненими навстіж, на обидві свої половини, дверима Дому політичної роботи. Тут ти вже був сьогодні, десь в обідню