– А скажіть мені, молодий чоловіче… Там у вас начебто був колись, за часів моєї молодості… якийсь молодий перспективний прозаїк. Прізвище його… прізвище на «а» закінчувалося. Причина… Плачина… Діброва… Мерега… Якесь таке прізвище. То я хотіла б у вас поцікавитись – він живий іще? Нічого з ним не трапилося? Що він пише тепер?
«Нічого не зрозумів. Де це – „там у вас“? І коли були часи її молодості? Чому я мушу про це пам’ятати? Та й прізвище таке нічогісінько мені не каже – Кручина, Дрючина…» – Усі ці думки безпорадно пролетіли в голові у Шлойми, і він, аби хоч щось відповісти, пробурмотів після паузи:
– Він… він працює. Пише, видається. Критика його хвалить. – Бо розчаровувати й нервувати стару письменницю не хотілося, згідно з вказівками Самчука, який чекав за порогом. Та вона й сама, здається, вже забула своє попереднє запитання, бо на кілька хвилин знову зосереджено замовкла, потім довгим зусиллям-рухом дістала звідкись із-за спини прозору пластикову кисневу маску зі шлангом і, піднісши її до обличчя, зробила кілька тяжких, хрипких, глибоких вдихів.
– Розумієте, я тут уже давно… – Вона знову серйозно й осмислено подивилася Шлоймі в очі, відвівши маску від рота. – І, напевно, вже тут і залишуся. Тому я сьогодні подзвонила в обком, зв’язалася особисто з товаришем Манасенком, і він дав добро на цю нашу зустріч. Так-так, не дивуйтесь! Ви, напевно, чули, що Степанида Добромолець постійно перебуває в опалі, в опа… опозиції… Але й тут, у нас вміють прислухатись до думки письменника… інколи. Коли бувають змушені до цього. Й навіть роблять відповідні кроки назустріч. Якщо виявити характер і на цьому наполягти. Якщо твердо настояти.
– Так, я це помітив. – Шлойма подумав, що таки треба щось відповідати, і вліпив це своє речення, відверто недоречне. Степанида Добромолець на ці його слова покривилась, ніби від зубного болю. Роздратування знову зненацька охопило її.
– Так ось, слухайте мене й не перебивайте… – Верескнувши цілком непритаманним їй високим тоном, стара письменниця зробила коротку й уїдливу паузу, в якій Шлойма внутрішньо зіщулився й від відчуття незручності аж підібгав пальці в черевиках. – Я вас запросила сюди не просто так. Не теревені з вами правити. Зараз я вам передам одну річ. Це мій твір. Мій останній твір. Мій головний твір. Твір усього мого життя. – Степанида Добромолець, знову крекнувши, повернулась у ліжку і з-за спини, з-під ковдри, із бездонних надрів свого неосяжного ложа витягла акуратну зелену папку із зав’язочками, зверху ще й перетягнуту резинкою. Білий картонний квадратик, наклеєний на папку, був у два рядки змережений крупними, друкованими від руки чорнильними літерами: «С. ДОБРОМОЛЕЦЬ. ПОЛІСЬКА САГА». Потримавши в руках, похилитавши, неначе зваживши папку, Степанида Добромолець, ледь-ледь підвівшись у ліжку, простягла її Шлоймі: – Ось. Вручаю вам цю працю. Ввіряю і довіряю її вам! – Голос її звучав досить-таки урочисто. – Візьміть. Збережіть цей мій твір. Перевезіть його туди,