Микола Іванович, сидячи поряд Самчука, який кермує «Волгою», раптом обернувся до тебе на заднє сидіння й, усміхаючись, попросив ще одну сигарету іностранну, якшо остались, канєшно ж. Ти помацав по кишенях джинсівки, але пачка «Ґалуазу» виявилась чомусь у лівій кишені, хоча ти завжди мав звичку класти її в праву. Та й сигарет у ній відчутно поменшало. Лишилося їх там п’ять чи шість, одну з них ти простягнув Миколі Івановичу, другу запалив сам. Курилося смачно, але потім швидко почало піднуджувати – чи то від голоду, чи тому, що довго не палив.
Погода, про яку нещодавно запитувала Степанида Добромолець, почала змінюватись. Замість сонячно-туманного ранкового сфумато, яке тривало й до пообідньої пори, зараз небо вже затяглося серйозніше, й навіть дрібні, мікроскопічні краплі мжички росою осідають онде на вітровому склі «волжани».
З Московської на останньому перехресті, за квартал від Стіни, біля гуртожитку медучилища ви звернули праворуч, на Кузнєцова, промчали вгору просто попід вікнами наріжної квартири Бляшаних на другому поверсі, над аптекою, ти ще встиг озирнутись: ану, чи не палить там на балконі, схилившись на поруччя, пенсіонер-патологоанатом І. Бляшаний? Ліворуч, за гранітним парапетом простилається парк, ти там уже був сьогодні, власне, саме звідси, від цього парапету ти й почав сьогоднішню свою прогулянку, таку бажану, довго очікувану й таку невдалу. Але ж тебе немарно тягло сюди. Ти справді потребував, справді мусив побувати тут. Мусив вдихнути цього повітря, пройтися затінком цих дерев, нерівним асфальтом цих алейок. Бо хоч бував ти і в тихому берлінському Тірґартені, і на залюднених краківських Плантах, і в мюнхенському Енґліше-Ґартені переступав через тіла нудистів понад вузенькою притокою річечки Ізар, і Люксембурзький сад в Парижі, й Літній сад у Петербурзі, і Лазєнки у Варшаві простеляли перед тобою жорству своїх доріжок, та саме цей парк живе у тобі, зринає в свідомості при односкладовому слові з чотирьох літер «п. а. р. к.». Чотири літери, з них три глухих приголосних… «Пха-р-рк!» – неначе звук розриву, роздирання тканини, і в продерту високу вузьку щілину видно той інший, затишний, безповоротно втрачений, спокійний милий світ, в якому все погане перебувало десь далеко, там, за океаном, у тому страшному, чужому, продажному світі, де правив бал Жовтий Диявол, де пентагонівські яструби висиджували атомну бомбу, де трудящі вишиковувались у довжелезні черги на біржу праці, щоб знайти хоча б якусь роботу і хоч якось прогодувати свою родину. А тут синові-другокласникові давали десять копійок на дитячий сеанс – і він чимчикував собі парком до найближчого кінотеатру ім. Шевченка чи до «Юності», трохи далі,