По той бік принципу задоволення. Зигмунд Фрейд

у їхньому віці – стати дорослими і робити все і так, що і як роблять дорослі. Можна спостерігати також, що неприємний характер враження не завжди робить його непридатним для застосування у грі. Якщо лікар оглядав горло дитини або зробив їй якусь медичну маніпуляцію, то ця страшна подія, напевне, стане предметом найближчої гри, хоча тут не можна не зазначити, що задоволення при цьому виникає з іншого джерела: переходячи від пасивної ролі у реальній події до активної ролі у грі, дитина переносить те неприємне, що їй самій випало пережити, на товариша по грі та мститься таким чином тому, кого цей партнер заміщає у грі.

      З викладеного у будь-якому разі випливає, що не варто переоцінювати роль потягу до наслідування як мотив для гри. Нагадаємо також, що драматичне мистецтво, артистична гра у світі дорослих, на відміну від дитячої, розрахована на глядачів, завдає дорослим людям – наприклад, у випадку трагедії – найболючіші враження, а однак, може сприйматися ними як найвища насолода. Ми приходимо, таким чином, до переконання, що й за панування принципу задоволення є засоби і шляхи, які дозволяють щось саме по собі неприємне зробити предметом спогадів і психічного оброблення. Полишимо ці випадки і ситуації, що у прикінцевому підсумку виливаються у задоволення, на розсуд естетики – вона ґрунтується на економічному принципі; а для наших цілей вони нічого не дають, передбачаючи панування принципу задоволення і не виявляють тих тенденцій, що перебувають по той бік принципу задоволення – тобто тенденцій давнішого походження і незалежних від принципу задоволення.

      III

      Двадцять п’ять років інтенсивної роботи призвели до того, що безпосередні завдання психоаналітичної техніки сьогодні геть інші, ніж були на початку. Колись лікар-психоаналітик не міг прагнути нічого більшого, як визначити у пацієнта приховане несвідоме, надати цій інформації належний вигляд і, за слушних обставин, повідомити її пацієнтові. Психоаналіз насамперед був мистецтвом тлумачення. Оскільки терапевтична мета цим не досягалася, незабаром виникло нове прагнення – спонукати пацієнта до підтвердження висновків психоаналітика за допомогою власних спогадів. На цьому етапі головна увага приділялася опору хворого – мистецтво аналітика тепер полягало в тому, щоб якомога швидше виявити цей опір, указати на нього хворому і шляхом дружнього переконання спонукати до відмови від опору (тут залишається місце для навіювання, що діє як перенесення).

      Поступово ставало дедалі ясніше, що прихована мета – зробити свідомим несвідоме – таким шляхом теж не зовсім досяжна. Хворий може згадати не все витіснене; крім того, він не зможе згадати найголовніше і переконатися у правильності повідомленого йому. Він швидше змушений повторити витіснене у вигляді нових переживань, ніж згадати його як частину колишніх переживань, як того хотів би лікар[9]. Це відтворення, що виступає з такою несподіваною точністю і правдивістю, завжди містить частину інфантильного сексуального