Залія похитала головою.
– Скільки тобі було років, коли вони прийшли, сей Оверголсер? – спитав Роланд.
– Тобто вперше? Нам з Веландом було дев’ять. – Оверголсер заговорив швидко, й тому складалося враження, що він виголошує заздалегідь підготовану промову, проте Едді сумнівався, що це було так. Оверголсер був великим цабе у Кальї Брин Стерджис, великим фермером, спаси нас Боже й зроби так, щоб ворони закам’яніли. Йому було важко подумки повертатися до того часу, коли він був дитиною, маленькою, безпорадною і наляканою. – Мама з татом спробували сховати нас у льоху. Так мені сказали, сам я цього не пам’ятаю. Мабуть, я змусив себе забути про це. Так, думаю, це цілком імовірно. Хтось може пам’ятати більше за інших, Роланде, але суть одна: одного забирають, один залишається. Той, кого викрадають, згодом повертається рунтом, може бути трохи помічним у господарстві, та нижче пояса мертвим. А потім… коли їм перевалює за третій десяток…
Коли їм перевалювало за третій десяток, рунти старішали, раптово і страхітливо. Їхнє волосся сивіло й часто геть випадало. Очі ставали каламутними. М’язи, такі непомірні (як тепер у Тії Джефордс і Залмана Гуніка) здувалися й обвисали. Часом вони вмирали тихо і спокійно – уві сні. Але частіше їхній кінець був важким. Виступали виразки – у когось на шкірі, але частіше в шлунку чи в голові. У мозку. Всі ці смерті були передчасними: якби не Вовки, вони жили б ще довго. І багато хто з них умирав у таких самих муках, як тоді, коли виростали з нормальних дітей до велетнів, – з криком болю на вустах. Едді подумав, що смерть цих недоумкуватих дуже нагадувала кінцеву стадію раку. І багатьох із них, напевно, родичі просто душили чи присипляли якимось міцним заспокійливим, що забирало їх далеко за межі сну, далеко за межі болю. Таких питань ставити не слід, але він здогадувався, що таке спіткало багатьох рунтів. Роланд часом уживав слово «дела», зазвичай легенько поводячи рукою у бік обрію.
Багатьох.
Відвідувачі з Кальї посміливішали, горе розв’язало їм язики й звільнило від пут пам’ять, тож вони могли говорити й говорити, нагромаджуючи сумні історії. Та Роланд їм цього не дозволив.
– Тепер розкажіть про Вовків, прошу. Скільки їх зазвичай?
– Сорок, – сказав Тіан Джефордс.
– По всій Кальї? – засумнівався Слайтмен-старший. – Ні, більше сорока. – І до Тіана, трохи вибачливим тоном: – Тіане, коли вони налітали востаннє, ти мав років дев’ять, не більше. А мені щойно минув двадцятий. У самому селі було їх, мабуть, із сорок, але на прилеглі ферми й ранчо вони теж нападали. Я б сказав, що в цілому їх було шістдесят, Роланде-сей, може, навіть вісімдесят.
Роланд питально подивився на Оверголсера, здійнявши брови.
– Минуло двадцять три роки, – сказав Оверголсер, – але мені здається, що справді десь шістдесят.
– Ви називаєте їх Вовками, але хто вони насправді? Це люди?