– Кожне слово, – підтакнула Сюзанна. – Заради ваших батьків.
Вони детально розповіли про все, що з ними сталося в Нью-Йорку 1977 року. Роланд і Сюзанна зачаровано слухали історію про те, як вони йшли слідом за Джейком до книгарні й побачили авто Балазара та його джентльменів, яке підкотило до входу.
– Ти ба! – вигукнула Сюзанна. – Тут тобі й погані хлопці! Все майже як у романі Діккенса.
– Хто такий Діккенс і що таке роман? – запитав Роланд.
– Роман – це довга історія, викладена у книзі, – розтлумачила Сюзанна. – Діккенс написав їх із дюжину. Він був, либонь, одним з найліпших романістів усіх часів. У його романах люди у великому місті Лондоні зустрічаються з тими, кого знали колись давно чи познайомилися деінде. Один мій викладач у коледжі терпіти не міг такого розвитку подій. Казав, що в романах Діккенса повно випадкових збігів.
– Твій викладач або не знав про ка, або не вірив у його існування, – сказав Роланд.
– Так, авжеж, це ка, – закивав Едді. – Нема сумнівів.
– Мене більше зацікавила жінка, яка написала «Чарлі Чух-Чуха», ніж цей байкар Діккенс, – сказав Роланд. – Джейку, ти часом не…
– А я тебе випередив, – сказав Джейк, розстібаючи лямки свого наплічника. З побожним виглядом дістав почухрану книжку про пригоди локомотива Чарлі та його друга, Машиніста Боба. Усі подивилися на палітурку. Під картинкою досі стояло ім’я та прізвище Беріл Еванс.
– Блін, – сказав Едді. – Це так дивно. Я не хочу з’їжджати на бічну колію абощо… – Він замовк, збагнувши, що пожартував на залізничну тематику, потім продовжив. Усе одно Роланда не надто цікавили жарти й каламбури. – …але це дивно. Ту книжку, яку купив Джейк, Джейк Сімдесят Сім, написала Клаудія якась там Бахман.
– Інес, – озвався Джейк. – А ще там між іменами було «і». Маленьке «і». У когось є ідеї, що б це могло означати?
Ніхто не знав, але Роланд сказав, що подібні імена мали люди в Меджисі.
– Здається, це було щось на кшталт додатку, що свідчив про шанованість особи. І я не впевнений, що це побічна інформація. Джейку, ти сказав, що табличка на вітрині була інакшою, ніж колись. Що в ній було не так?
– Я не пригадую. Але знаєш що? Якби ти мене знову загіпнотизував… як тоді, патроном… то я б згадав.
– Можливо, іншим разом, – сказав Роланд. – Але нині вранці в нас обмаль часу.
«Знову, – подумав Едді. – Ще вчора час не існував, сьогодні його бракує. Але ж чомусь усе впирається в час, так? Роландові давні часи, наші давні часи, теперішнє. Це неспокійне теперішнє».
– Чому? – спитала Сюзанна.
– Наші друзі, – пояснив Роланд і кивнув на південь. – У мене відчуття, що невдовзі вони прийдуть знайомитися з нами.
– А чи вони наші друзі? – спитав Джейк.
– Оце вже справді неважливо, – сказав Роланд (але сам у цьому засумнівався). – Поки що звернімо око нашого кхефу до тієї книгарні для розуму чи як її там. Ви бачили, як розбійники з «Похилої вежі» мучили власника? Цього Тауера чи Торена.
– Тобто пресували