Вона повільно йшла до краю столу, розмовляючи сама з собою багатьма голосами, створюючи божевільну тріскотняву.
Як там твоє «нічого», любчику?
Дякую, що спитала, Міє, моє «нічого» в повному порядку.
Ти віриш у те, що Освальд вирішив убити Кеннеді самотужки?
Нізащо в світі не повірю, люба, – тут замішане ЦРУ. Вони чи ті білопикі мільйонери, сталеві магнати з Алабами.
Бомбінгем6, штат Алабама, люба, чи ж це не правда?
Ти вже слухала нову платівку Джоан Баез?
О так, у неї янгольський голос, чи не так? Я чула, вони з Бобом Діланом збираються одружитися…
І так безперестанку. Роланд чув у цьому голосі культурний тон Одетти й Деттину грубу, проте соковиту лайку. Чув голос Сюзанни і багатьох інших жінок. Скільки їх було в її голові? Скільки особистостей, сформованих і напівсформованих? Він дивився, як вона тягнеться до порожніх тарілок, яких не існувало насправді, й порожніх склянок (також відсутніх), їсть просто з тарелів, жує з апетитом голодної, її обличчя поступово вкривається лиснючим шаром жиру, а ліф її сукні (якої він не бачив, проте відчував, що вона є) темнішає від обтирання пальців, коли вона стискає тканину, плямуючи її на грудях, – ці рухи були надто впізнаваними, щоб помилитися. Щоразу, коли зупинялася, вона хапала повітря перед собою і жбурляла невидиму тарілку на підлогу чи об стіну, що існувала лише в її уяві.
– Ось тобі! – кричала вона зухвалим голосом Детти Волкер. – Ось тобі, гидка Синя Тітко, я знов її розтрощила! Розбила твою чортову тарілку, як тобі це подобається? Подобається, га?
Переходячи далі, вона часом тихенько й приємно підсміювалася та запитувала в такої-то, як ведеться їхньому синочкові такому-то у Моргаузі й хіба не чудово, що для людей з кольоровою шкірою відкрили таку гарну школу, це просто диво якесь! А як твоя матуся, люба? Ой, як мені шкода це чути, ми всі молитимемося, щоб вона одужала!
Говорячи, вона тягнулася до уявних тарілок. Хапала зелену соусницю, де блищала чорна ікра, прикрашена шкіркою лимона. Занурювала в неї обличчя, як свиня в ночви. Жадібно їла. Знову підводила обличчя, всміхалася скромно і стримано у світлі електричних ліхтарів, риб’ячі яйця на коричневій шкірі її щік і лоба виступали, як чорний піт, зібравшись у заглибинках біля ніздрів, як згустки почорнілої крові, – О так, я гадаю, наш прогрес очевидний, такі люди, як той «Бик» Коннор7, вже віджили своє, їхня доба скінчилася, і найкраща помста їм – це те, що вони про це знають, – і перекидала